Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Вона мигцем глянула на мене.

— Там видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.

— Це справді так. А втім, кажуть, що найважче прожити перші сімдесят, а далі — значно простіше.

— Сто! — оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.

Море, наче велетенське срібне вітрило, пливло нам назустріч. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих — дедалі ширшали та світлішали обрії, і раптом воно розляглося перед нами — бурхливе, могутнє і безкрає.

Дорога, звиваючись, спускалась до самого моря. Потім з’явився ліс, а за ним — село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він стояв трохи на відшибі за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він прожив там цілий рік.

То була невеличка самотня вілла. Я хвацько розвернувся, зупинив «сітроена» перед ворітьми й дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, вирячилось на нас і за мить знов сховалось.

— Сподіваюсь, що то не фрейлейн Мюллер, — сказав я.

— А що нам до того, яка в неї зовнішність, — відповіла Пат.

Двері розчинилися. Слава Богу, то таки не була фрейлейн

Мюллер, а її служниця. Сама фрейлейн Мюллер, власниця будинку, вийшла до нас хвилиною пізніше — сивоголова, граційна дама, що чимось скидалася на стару діву. На ній була чорна, закрита до підборіддя сукня, із золотим хрестиком замість брошки.

— Про всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, — шепнув я, побачивши той хрестик, і виліз із машини.

— Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, — звернувся я до господині.

— Так, він телеграфував мені, що ви приїдете. — Вона уважно придивлялася до мене. — А як поживає сам пан Кестер?

— О, досить добре… як на ці часи…

Вона кивнула, і далі вивчаючи мене поглядом.

— А ви давно вже знайомі з ним?

«Починається справжній іспит», — подумав я і розповів, відколи я знайомий з Отто. Відповідь, здається, задовольнила її. Підійшла Пат. Вона вже встигла підтягти панчохи. Погляд фрейлейн Мюллер полагіднішав. Очевидно, до Пат вона була більш ласкава, ніж до мене.

— Ви можете запропонувати нам кімнати? — спитав я.

— Якщо вже пан Кестер прислав мені телеграму, то кімнату ви матимете за всіх умов, — заявила фрейлейн Мюллер, змірявши мене не зовсім привітним поглядом. — Ви навіть одержите мою кращу кімнату, — звернулась вона до Пат.

Пат усміхнулась. Фрейлейн Мюллер відповіла їй усмішкою:

— Я покажу її вам.

Вони пішли вдвох вузенькою стежкою, що вела через невеликий садок. Я поплівся за ними, почуваючи себе зайвим, бо фрейлейн Мюллер зверталася лише до Пат.

Кімната, яку вона нам показала, була на першому поверсі. Вона мала окремий вхід із саду й дуже сподобалась мені: досить простора, світла й затишна. У кінці кімнати було щось на зразок ніші — там стояли два ліжка.

— Ну, що ви скажете? — спитала фрейлейн Мюллер.

— Дуже гарно, — сказала Пат.

— Навіть розкішно, — додав я, підлещуючись до господині. — А друга де?

Фрейлейн Мюллер неквапливо повернулась до мене:

— Друга? Яка це друга? Вам хіба потрібна інша? Ця вам не подобається?

— Вона просто чудова, — відказав я, — але…

— Але?.. — дещо ущипливо промовила фрейлейн Мюллер. — На жаль, кращої за цю в мене немає.

Тільки-но я хотів пояснити їй, що нам потрібно дві окремі кімнати, як вона вже повела далі:

— Адже й вашій дружині вона дуже сподобалась.

«Вашій дружині…» Мені навіть здалося, ніби, почувши це,

я ступив крок назад, хоча насправді не зрушив з місця. Я потай

зиркнув на Пат. Вона стояла, прихилившись до вікна, і ледве стримувала сміх.

— Моїй дружині, авжеж… — бурмотів я, витріщаючи очі на золотий хрестик на шиї у фрейлейн Мюллер.

Нічого не вдієш — довелося приховати від неї правду. А то вона б іще, чого доброго, зойкнула й упала непритомна.

— Ми просто звикли спати в двох кімнатах, — пояснив я. — Тобто я хотів сказати — кожен у своїй.

Фрейлейн Мюллер несхвально похитала головою:

— Дві спальні, коли люди вже побралися?.. Це вже якась нова мода…

— Зовсім ні… — квапився я, поки в неї не виникла підозра. — Річ у тім, що моя дружина дуже чуйно спить. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю…

— А, он воно що — ви хропите! — промовила фрейлейн Мюллер таким тоном, ніби їй уже давно це спало на думку.

Я вже побоювався, що вона запропонує мені тепер якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб був справою священною. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.

— Чудово, — сказав я, — цього цілком досить. Але чи не заважатиму я комусь іще? — Насправді я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.

— Ви нікому не заважатимете, — заспокоїла мене фрейлейн Мюллер, раптом втративши всю свою попередню поважність. — Крім вас, тут ніхто не живе. Усі інші кімнати порожні. — Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібравшись із думками, спитала: — Ви будете їсти тут чи в їдальні?

— Тут, — сказав я.

Вона кивнула й вийшла.

— Ну от, пані Локамп, — звернувся я до Пат. — Уклепалися ми. Але я не міг наважитись сказати правду — у цій старій чортисі є щось церковне. Та й я, здається, не дуже їй сподобався. Дивно, але я завжди мав успіх у старих дам.

— Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара фрейлейн.

— Мила? — Я знизав плечима. — А все ж ти бачила, як вона тримається? У будинку жодної душі, а поводиться так велично!

— Не така вже вона й велична…

— З тобою — ні.

Пат засміялась:

— А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо валізи й дістанемо свої купальні костюми та все інше.

Поплававши з годину, я лежав і засмагав на пляжі. Пат ще була у воді. її біла купальна шапочка час від часу виринала з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав пароплав, за ним тяглася довга грива диму.

Сонце припікало. Воно могло розтопити будь-яку здатність чинити опір сонливим і бездумним лінощам. Я заплющив очі й лежав, розкинувшись. Шурхотів гарячий пісок. До вух долинало шарудіння хвиль слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме… Якийсь день, коли я лежав так само, як тепер…

Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще хтось. Більшість із нас ніколи ще