Читати книгу - "Чотири сезони"

моя пам’ять відтоді нітрохи не поліпшилася (та коли людина доживає до мого віку, навряд чи буває інакше), але я дуже чітко запам’ятав той страх, що пронизав мене, коли Стівенз відчинив дубові двері, холодну певність, що я зараз побачу той чужопланетний ландшафт, моторошний, весь у тріщинах, залитий кривавим світлом двох сонць, які могли сісти за обрій, і настала б невимовна темрява, що тривала б годину, чи десять годин, чи десять тисяч років. Я не можу це до ладу пояснити, але скажу вам, що той світ існує — я так само певен цього, як Емлін Маккерон був упевнений, що відокремлена голова Сандри Стенсфілд дихала. І впродовж тієї нескінченної секунди я думав, що двері відчиняться і Стівенз викине мене в той світ, і тоді я почую, як за мною хряскають, зачиняючись, двері… навіки.

Та натомість я побачив Тридцять п’яту вулицю та «радіо-кеб», що стояв біля бордюру, дихаючи струмками вихлопів. На мене накотила хвиля безмежного полегшення.

— Так, історії будуть завжди, — повторив Стівенз. — Добраніч, сер.

Вони справді були. І, може, досить-таки скоро я розповім вам ще одну.

Післямова

На зустрічах із читачами мене найчастіше запитують «Де ви берете ідеї?» (це, можна сказати, запитання номер один у списку), однак друге місце, поза сумнівом, посідає от що: «Невже ви, крім жаху, більше нічого не пишете?» Коли я відповідаю заперечно, то важко сказати, що відчуває той, хто запитував: полегшення чи розчарування.

Якраз перед публікацією «Керрі», мого першого роману, я одержав листа від свого редактора Білла Томпсона. Він радив мені починати вже думати, що ми зробимо на біс (трохи дивно, можете сказати ви, думати про наступну книжку ще до того, як вийшла перша, але підготовка публікації роману за часом триває стільки ж, скільки пост-продакшн фільму. На той час ми вже досить довго жили з «Керрі» — майже рік). Я притьмом надіслав Біллові рукописи двох романів, один називався «Блейз», а інший — «Друге пришестя». Перший було написано одразу ж після «Керрі», поки перша чернетка «Керрі» лежала в шухляді столу й визрівала. А другий я написав протягом того року, коли «Керрі» по-черепашому, крок за кроком, повзла до публікації.

«Блейз» був мелодрамою про здорованя-злочинця, практично розумово відсталого, який викрадає немовля, щоб вимагати викуп у багатеньких батьків… а потім сам прив’язується до того немовляти. «Друге пришестя» — мелодрама про вампірів, які захоплюють маленьке містечко в штаті Мен. І те, і те по суті було літературним наслідуванням: «Друге пришестя» — «Дракули», а «Блейз» — «Про мишей і людей» Стейнбека.

Я думаю, Білл був ошелешений, коли до нього приїхали ці рукописи, одним великим пакунком (деякі сторінки «Блейза» я друкував на зворотному боці рахунків за молоко, а рукопис «Другого пришестя» тхнув пивом, бо за три місяці до того хтось вилив на нього карафку «Блек лейбла», коли ми святкували Новий рік), — як жінка, що бажала букетик квітів, а чоловік узяв і купив їй оранжерею. Обидва рукописи разом заважили на п’ятсот п’ятдесят сторінок через одинарний інтервал.

Обидва їх він прочитав за наступні два тижні (за допомогою монети зітріть захисне покриття з редактора і знайдіть святого), а я поїхав у Нью-Йорк з Мену, щоб відсвяткувати публікацію «Керрі» (квітень 1974 року, друзі й сусіди, — Леннон був живий, Ніксон досі тримався на посаді президента, а в малого, який це пише, ще не було в бороді жодної сивої волосини), а ще поговорити про те, яка з двох книжок буде наступною… якщо взагалі якась буде.

У місті я пробув кілька днів, і це питання ми обговорювали три-чотири рази. Остаточне рішення було прийнято на розі вулиць — Парк-авеню та Сорок четвертої. Ми з Біллом стояли й чекали, коли переміниться світло, спостерігаючи, як таксі заїжджають у той смердючий тунель чи що воно таке (той, що наче прорили прямісінько в будівлі «Пан-Америкен»). І Білл сказав:

— Я думаю, це має бути «Друге пришестя».

Що ж, мені й самому воно більше подобалося. Але в його голосі прозвучали якісь такі на диво неохочі нотки, що я гостро глянув на нього й спитав, у чому річ.

— Просто, коли пишеш книжку про вампірів після книжки про дівчинку, яка може рухати речі силою думки, на тебе поставлять штамп, — відповів він.

— Штамп? — щиро не розуміючи, перепитав я. Бо не бачив жодних подібностей між вампірами та телекінезом. — Який?

— Письменника, який пише в жанрі жаху, — ще з більшою неохотою відказав він.

— А, — з величезним полегшенням мовив я. — Ото й усе!

— Почекай кілька років. Побачимо тоді, як ти тоді заспіваєш «ото й усе».

— Білле, — розвеселився я, — жахастиками в Америці собі на життя не заробиш. Лавкрафт у Провіденсі голодував. Блох[178] облишив цей жанр на користь саспенсу та оповідань у дусі «Незнаного». «Екзорцист» був радше винятковою подією. От побачиш.

Світло змінилося. Білл поплескав мене по плечі.

— Я думаю, ти станеш дуже успішним, — сказав він. — Але, по-моєму, ти ні чорта не тямиш.

Як потім виявилося, правда була на його боці. Заробляти в Америці, пишучи в жанрі жаху, було цілком можливо. «Друге пришестя», яке зрештою перейменували на «Салемз-Лот», здобуло велику популярність. На той час, коли воно вийшло друком, я жив із сім’єю в Колорадо й писав роман про готель з привидами. Приїхавши в Нью-Йорк, я півночі просидів із Біллом у барі під назвою «У Джаспера» (на музичному автоматі там спав кіт, якого треба було припідняти, щоб побачити вибір пісень) і переказував йому сюжет. Коли я закінчив, він спирався ліктями на шинквас обабіч свого бурбону й тримав голову обома руками, неначе потерпав від нищівної мігрені.

— Тобі не сподобалося, — сказав я.

— Дуже сподобалося, — глухо промовив він.

— То що не так?

— Спершу дівчинка з телекінезом, потім вампіри, тепер готель із привидами й хлопчик-телепат. На тебе поставлять штамп.

Цього разу я вже замислився над цим трохи серйозніше. А потім згадав про всіх тих людей, на яких стояв штамп письменників, що писали в жанрі жаху і від чиїх творів я фанатів ось уже стільки років, — Лавкрафта, Кларка Ештона Сміта, Френка Белнепа Лонга, Фрица Лейбера, Роберта Блоха, Ричарда Метисона та Ширлі Джексон (так, навіть на ній стояло тавро автора жахіть). І там, «У Джаспера», де на музичному автоматі спав кіт, а