Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

врятувати дещо після загибелі наших багатств, і ми не примушені діставати собі їжу полюванням; але й бідні солдати, що не мають такої підмоги, живуть не гірше за нас. Вони ходять у ліси, полюють на лисиць та соболів і, попрацювавши один місяць, мають чим годуватись цілий рік. Прожиток тут недорогий, діставати все потрібне для нас не важко, — оце відповідь на ваше запитання.

Мені не вистачає місця докладно переказати всі мої розмови з цією справді видатною людиною. В них виявилось глибоке розуміння речей, підтримане релігією та мудрістю; зневага до світу в цього вельможі справді була така, як він це висловлював. Таким залишився він до кінця свого життя, і це цілком ствердила пригода, про яку я зараз розповім.

Я прожив тут уже вісім місяців. Зима була темна й люта. Холоднеча стояла така, що я не міг висунутися з дому інакше, як закутаний в хутра та з хутряною маскою на обличчі або, краще сказати, в капюшоні з дірками для рота та очей. Протягом трьох місяців ми мали тьмяне світло лише п’ять-шість годин на добу; повної темряви не було через ясну погоду та сніг. Наших коней ми держали в підземеллі, де вони, правду сказати, голодували. Щодо наших слуг, — бо ми договорили тут людей ходити за кіньми та служити нам, — то нам іноді доводилось відігрівати їм пальці на руках та ногах і всіляко дбати, щоб вони їх не повідморожували.

Щоправда, в кімнатах у нас було тепло. Будинок був міцний, з дуже товстими стінами, вікна — невеликі, з подвійними рамами. Харчувались ми в’яленим оленячим м’ясом; гарного хліба, тобто сухарів, було вдосталь, так само й різної сушеної риби. Траплялась іноді й баранина, буйволятина й непогана яловичина. Весь провіант на зиму заготовлюють тут іще влітку і добре прокопчують. Замість горілки ми пили воду, змішану із спиртом, а на свята — мед, замість вина. Мед був чудовий. Мисливці, що полювали в усяку погоду, привозили нам свіжу свинину, а іноді й ведмежі лопатки, але вони здались нам несмачними. Ми мали також великий запас чаю, яким частували наших друзів. Коротко кажучи, коли взяти до уваги наші обставини, ми жили спокійно і в достатку.

Прийшов березень, і дні значно подовшали. Погода теж покращала. Дехто з мандрівників почав запасатись саньми, щоб їхати по снігу, і збирався до від’їзду. Але я вирішив їхати в Архангельськ, а не в Москву та Балтику. Я ще не починав збиратись, бо добре знав, що кораблі з півдня не вийдуть у ті краї раніше, ніж у травні, а то й у червні, і що коли я доберусь до Архангельська на початку серпня, то жоден корабель до того часу не вирушить у поворотну путь. Ось чому я не поспішав, як інші, хоч і бачив, що багато людей уже виїздить. Можу навіть сказати, що всі подорожні виїхали раніше від мене. Я довідався, що вони щороку їздять торгувати в Москву, везуть туди хутра, а звідти привозять у свої крамниці все потрібне для життя. Дехто з такою метою виїхав в Архангельськ. Туди доводилось їхати 800 миль, тому всі вони вирушили переді мною.

Отже, наприкінці травня я почав складатись. Під час цієї роботи мені спало на думку, що всі ці люди, заслані в Сибір з наказу московського царя, вільні тут пересуватись, як хочуть. Чому ж не тікають вони до якогось іншого місця на земній кулі? Я почав розпитувати, що заважає їм зробити таку спробу.

Але мій подив зник, коли я поставив це питання в розмові з вищезгаданим князем.

— Візьміть до уваги, сер, — відказав він, — по-перше, те місце, де ми перебуваємо, а по-друге, умови, в яких живе більшість засланців. Нас оточують мури, міцніші від замків чи засувів в’язниці. На півночі — несудноплавний океан, де не пристає жоден корабель чи човен, а коли б він і пристав, ми не знали б, як добратись туди. Обравши іншу дорогу, нам треба було б їхати тисячу миль царськими землями — до того ж або бездоріжжям, або великими шляхами, де стоять міста з гарнізонами і де неможливо пройти непомітно чи спинитись де-небудь. Ось чому всяка спроба втекти була б даремна.

Мені довелось змовчати. Я зрозумів, що вони перебувають у такій самій в’язниці, як і московитська фортеця. Проте мені спало на думку, що я міг би допомогти звільнитись цій чудовій людині, і, незважаючи на небезпеку для себе, взяти її з собою. Ввечері, скориставшись нагодою, я розповів йому про свої міркування. Я зауважив, що мені дуже легко вивезти його, бо тут його не доглядають; до того ж я їду не в Москву, а в Архангельськ, та ще й з караваном, і тому не мушу спинятися в тих містах, де є гарнізони, а можу отаборитись на ніч де завгодно. Ми добралися б до Архангельська без ніяких перешкод, а там я негайно влаштував би його на англійський чи голландський корабель, і ми подалися б в Англію. Щодо харчування й витрат, то я брав їх на себе, поки він не знайде способу влаштуватись краще.

Він слухав мене дуже уважно і не зводив з мене очей. Я побачив з його обличчя, що мої слова дуже зворушили його: він то червонів, то бліднув; очі його налились кров’ю, серце билось. Коли я замовчав, чекаючи його відповіді, він не міг спершу вимовити ні слова. Нарешті, помовчавши, він обняв мене й промовив:

— Які ми нещасні, непідвладні собі істоти! Навіть наші друзі й найвищий доказ їх приязні є для нас лише спокусою. Любий друже, — додав він, — у ваших словах стільки щирості й ласки, ви так некорисливо дбаєте про мій добробут, що треба було б не знати цього світу, щоб не дивуватись вашій доброзичливості і не розуміти, який обов’язок відносно вас це покладає на мене. А втім, чи повірили ви мені, коли я казав про свою зневагу до всього земного? Чи повірили ви мені, коли я відкрив вам усю свою душу, говорячи, що здобув щастя, найвище за все, що може мені дати чи утворити світ? Чи повірили ви, коли я сказав, що не вернувся б, навіть якби мене покликали знову бути тим, чим я був раніш при дворі, і вернули цареву ласку? Чи вірили ви тоді, мій друже, що я чесна людина, чи, може, гадали, що я похваляюсь?

Тут він спинився, ніби чекаючи моєї