Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

викладалися грецька, латинська та слов’янська мови, а також «вільні науки» (граматика, арифметика, риторика, логіка тощо). Першим ректором школи був уже відомий нам Г. Смотрицький. До центру входили гурток науковців-гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим (бл. 1525—1583), який перебрався в Україну з Москви, рятуючись від фанатизму церковної та світської влади. Тогочасна духовна ситуація в Москві взагалі не сприяла інтелектуальним заняттям. Сюди ж, до Острога, втікає А. Курбський (бл. 1528—1587), не витримавши московського інтелектуального й політичного клімату. Тут він не тільки полемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філософію Арістотеля, переклав «Діалектику» Іоанна Дамаскіна, написав кілька праць із логіки, в тому числі «Сказ о логике».

Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людьми високої гуманістичної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєвропейською культурою. Заслуговує на увагу, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського народу перед загрозою його покатоличення й полонізації. Традиції Острозького центру продовжив вихованець Львівського братства Л. Зизаній, який одним з перших видав у 1596 р. у Вільні слов’янську граматику. Через 20 з лишком років М. Смотрицький видає в Єв’ю «Граматіку славенскую» (1618), яка ще майже два століття потому була єдиним підручником з цього предмета у східнослов’янському світі (за нею навчався, до речі, М. В. Ломоносов).

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі взагалі. На жаль, у 1636 р. він припиняє своє існування. Проте за чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка й справді стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» — trivium (граматика, поетика, риторика) та quadrium (арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа («класика»), фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику та поетику, наступні два роки — на філософію, останні чотири — на теологію.

Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов’язана діяльність таких видатних українських мислителів, як Іов Борецький (пом. 1631), котрий був одним з організаторів Київської братської школи та її першим ректором; Касіян Сакович (бл. 1578—1647) — ректор братської школи в 1620—1624 pp.; Єлисей Плетенецький (бл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом із 3. Копистенським, Л. Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петро Могила (1596—1647) — києво-печерський архімандрит (згодом митрополит Київський і Галицький), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним у наступному році в колегіум, названий на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Кисво-Могилянського колегіуму бачимо таких відомих учених, філософів і письменників, як Феофан Прокопович (1681 — 1736) — з 1711 р. ректор академії, з 1716 р. в Санкт-Петербурзі глава «вченої дружини» Петра І; Іоаникій Галятовський (пом. 1688) — з 1657 по 1665 р. ректор колегіуму; Стефан Яворський (1658— 1722) — реорганізував греко-латинську школу в Москві у Слов’яно-греко-латинську академію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, ставши її президентом, з 1621 р. — президент Синоду; Лазар Бараиович (бл. 1620—1693) — з 1650 по 1657 р. ректор колегіуму; Георгій Кониський (1717—1795) — з 1751 р. ректор академії; Иосиф Кононович-Горбацький (пом. 1653) — в 1642—1645 pp. ректор колегіуму та ін.

Викладачі Києво-Могилянської академії поряд із вітчизняною світоглядно-філософською традицією широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу. Саме тут завдяки творчій взаємодії вітчизняної та західноєвропейської філософської традиції виникає (поряд із провідною — екзистенційною) раціоналістично-натуралістична лінія. Серед навчальних дисциплін на одне з перших місць висувається риторика, в чому виявилися гуманістичні (традиційні для України) пріоритети у сфері знань. Адже «слово» тлумачилося київськими риторами одночасно як «знання» і «доброчесність». Риторика в ідейному кліматі Києво-Могилянської академії посідала вагоміше місце, ніж логіка, оскільки остання є мистецтвом «доведення» (холодно-безстороннього, об’єктивного), перша ж як мистецтво «переконувати» більш відповідала українській національній (екзистенційній) традиції своєю апеляцією не стільки до «голови», скільки до «серця».

У світлі сказаного про розвиток світоглядної (й духовної загалом) культури в Україні у XIV—XVI ст. викликають подив оцінки, які ми знаходимо в російській (дореволюційній) і радянській літературі. Наприклад, у книжці О. О. Галактіонова та П. Ф. Нікандрова «Русская философия» (Л., 1970), яка протягом десятиріччя була фактично єдиним у колишньому СРСР підручником російської філософії, читаємо безапеляційну сентенцію: «Нашестя татар особливо згубно позначилося на південних і західних областях, які було піддано найбільшому спустошенню. Тому починаючи з XIV ст. центр суспільного й політичного життя, а отже, й культури поступово переноситься на північний схід, де помітну роль починають відігравати Москва, Твер, феодальні республіки Новгород і Псков». Справді, в Новгороді та Пскові розвиток культури відбувався досить інтенсивно, доки... московське вторгнення 1478 р. не припинило не тільки розвиток культури, а й саме існування самобутньої новгородської людності.

Що ж до «культурної» порожнечі на «південних» і «західних» землях, тобто в Україні та Білорусі, то не зрозуміло, чому представники інтелектуальної еліти за найменшої змоги тікають із Москви до «некультурної» Литви (України й Білорусі). До Білорусі подається один із найяскравіших представників російської реформаційно-гуманістичної думки XVI ст. Феодосій Косой, котрий ледве вирвався з московської монастирської тюрми. Від культурного та політичною обскурантизму Москви в Україну тікають першодрукар І. Федоров та один із найосвіченіших представників найближчого оточення Івана IV («Грозного») А. Курбський (на цьому наголошувалося в розповіді про Острозький культурно-освітній центр). Один із послідовників ідей італійського Відродження, запрошений Василієм ІІ до Москви для перекладу грецьких книг, Максим Грек (бл. 1475—1556) провів в ув’язненні в Москві 26 років і практично помер у неволі (звільненим за кілька років до смерті з в’язниці, він так і не отримав дозволу царя на повернення до Греції). Цей трагічний список можна продовжити.

Облудно-фальсифікаторський сенс тези про «перенесення культурного центру Русі до Москви в XIV ст.» стає особливо наочним, якщо звернутися