Читати книгу - "Присмак волі"

Хлопці ступили назустріч Пилипенку, який здивовано дивився на накритого китайкою Капелюжного, і Андрій несміливо почав виправдовуватись:

— Пане десятнику, не зуміли ми вберегти Капелюжного... Налетіли на нас, як віхола, а він подався навскіс, одного з них забив, а другий...

Макар підняв китайку і, глянувши на зблідле обличчя свого козака, зняв шапку та шанобливо перехрестився, а з ним разом і хлопці. Швидко оговтавшись, Пилипенко наказав Білому покласти на сани забитого товариша і відвезти тіло до церкви у Пирогощі та лишити там на опікування монахинь, а козаки його невдовзі заберуть. Потім, наказавши Підлужному з Яремою пильнувати місцевість навколо, заходився допитувати единого живого зловмисника. Двоє друзів відійшли подалі, щоб не чути докорів розгніваного десятника, і стали роззиратися навкруги.

Через деякий час Макар Пилипенко покликав хлопців, і вони швидко підійшли.

— Таких, як оці молодики, по місту бродить чимало. Рано ще нам відпочивати... Відправимо цього до Капусти і — за Богданом! — розпорядився Пилипенко.

Повернувся Михайло Білий на санях, і хлопці, залишивши забитого нападника на снігу, поклали на сани його подільника. Десятник, умостившись поряд зі зловмисником, поїхав його супроводжувати. Тепер троє козаків спішно полишили злощасне місце і поспішили до Печерської лаври, куди пішою ходою відправився Богдан у супроводі київського війта та великої кількості люду.

Наздогнали крайніх з величезної юрби людей уже на схилі гори, неподалік від самої Лаври. Різними манівцями стали пробиратися ближче до голови величезного змієподібного людського натовпу. Наблизитися до Богданового почту не було ніякої змоги, та вони настійно рухалися вперед разом із юрбою, шукаючи нагоди, щоб якось продертися...

Нарешті всі зупинилися, але Андрій із Яремою під невдоволені вигуки якихось жінок, що стояли в очікуванні подальших подій, стали пробиратися далі. До них долинув багатоголосий людський гомін: «Служба почалася...», і на деякий час хлопці також зупинилися, начебто прислухаючись до церковних хорів. Люди, повернувшись лицем до Лаври, покірно стояли, шепочучи слова молитви, і старанно осіняли себе хресним знаменням. Хлопці також благоговійно застигли там, де їх настиг голос церковного дзвону, що начебто вирвався згори і окутав люд своїм благим звучанням. «Живий... Значить, іще живий Богдан!» — лунало в голові Андрія у ритмі биття дзвонів. Тепер він вперше від часу зустрічі з нападниками заспокоївся душею і осінив себе хресним знаменням, дякуючи Богові за спасіння гетьмана.

Застигши на певний час на одному місці, хлопці все ж стали проштовхуватися вперед, не беручи до уваги невдоволені погляди прочан. Нарешті побачили попереду рівний ряд дружинників з гетьманського полку, які стояли суцільною стіною спинами до люду. Одягнені вони були в однакові кожухи темного кольору, на голові мали високі повстяні ковпаки, облямовані гарним хутром по нижньому краю. «Гарні хлопці... Високі на зріст, сильні, і зброя аж поблискує... А гетьмана могли і не вберегти...» — думалось Андрію, коли вони наблизилися до ряду дружинників.

За різноголоссям хорів Андрій здогадався, що утреня літургія от-от мала закінчитися, і він шепнув Яремі:

— Що б там не було, триматимемося неподалік від Богдана... Чомусь наших не видно.

Коли служба скінчилася, натовп почав так тиснути позаду хлопців, що їх мало не винесло на спини дружинників з гетьманського полку. Час ішов, а Хмельницький усе не з’являвся. Розчаровані люди, які хотіли знову побачити гетьмана, потроху послабили тиск і стали розходитися. Залишилися позаду дружинників лише ті, хто бажав хоч краєм ока побачити Богдана, та добре одягнені міщани, яким не дошкуляв холод. Андрій, хоч і мав гарний кожух, але відчував, як починали дубіти ступні. Щоб якось зігріти ноги, вони з Яремою тупцювали на місці разом з іншими.

Нарешті почулися якісь вигуки, і поміж двома рядами дружинників швидко проїхало до десятка добротних саней, у які були впряжені по двоє гарних коней. Дружинники, захвилювавшись, тісніше зімкнули ряди, а залишки натовпу притиснулися до їхніх спин. Тепер Андрій не видивлявся, чи з’явиться Богдан, чи ні: відчував це по хвилюванню натовпу.

Зараз вони з Яремою стояли у півоберта до юрби і, крутячи головами, прагнули угледіти якогось зловмисника.

Незважаючи на їхнє хвилювання, вихід Богдана Хмельницького з Лаври відбувався швидко та безпечно. Гетьман вийшов в оточенні свого почту та служителів Лаври і вмостився на сани одночасно з ними. Андрій тільки й побачив правицю Богдана, якою він дав знак рухатися. Валка саней так швидко зірвалася з місця і зникла за згином спуску, що юрба не встигла прокричати величальних слів. Дружинники зімкнули двобічні ряди і швидкою ходою попрямували вслід санному почту.

На жаль, не поталанило ще раз зблизька уздріти Хмельницького, але хлопці були задоволені. Головне тепер — знайти, де стоять їхні сани... Повсюди ще вешталося чимало людей, сновигали у різних напрямках сани. Хлопці почули, як із саней, що проїжджали повз них, подав голос їздовий. Андрій упізнав у ньому дядька Матвія, з яким вони вранці їхали на Поділ.

— Здоровенькі були, козаки... Живі всі? А то, я вже знаю, була пальба на Подолі... — весело промовляв Матвій, але, побачивши сумні обличчя хлопців, примовк.

Підлужний з Яремою вмостилися на санях, та Матвій, проїхавши з версту, зупинився.

— Чекатимемо тут вашого старшого і решту козаків. Ми так домовлялися, — повідомив візник і, діставши люльку, довго припалював тютюнець.

Невдовзі з’явилися розчервонілі від пішої ходи Пилипенко з Білим. Коли їздовий рушив, Макар, рубаючи фрази, схвильовано промовив:

— Повертаємося без одного... Загинув Олежа Капелюжний. Посіпаки польські застрелили... Завтра поховають його без нас. Я порозумівся з Філаретом при Пирогощі...

Більше ні про що в дорозі не розмовляли, а, прибувши до свого табору, швидко вмилися снігом і повечеряли в теплому наметі. Подякували Глібові Матвієнку за турботу та пом’янули убієнного Олега...