Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

І назавше. Навік… Але міт по мені Поховать, як мене, і йому не дано. Будеш згадувать так: прилетів на коні — І постукав в вікно… Вгорі і внизу
Ми од Сонця пішли – ні стежок, ні сліда. І закрилася мороком твердь. Там у них на горі шаленіє Біда, Дикий регіт, безумство і Смерть. Там у них – у живих, там бенкет перемог. Там їм Сонце влуча, розбиває серця. Ми ж проходим у Тьмі без мети, без дорог, Наша путь, темна путь без кінця. О, як страшно блукать серед вічної тьми. О, як маряться світ і огні. Та в дорозі безмежній не відаєм ми, Чи ми вернемось знову, чи ні. Ми йдемо… Ми одні. Незчисленний наш ряд. Нас не вабить, не манить мета. О, як прагнем ми знову вернуться назад, Де єсть Сонце, і Смерть, і Біда! Перстень
Порвалася пряжа. Згубились кінці …А перстень блищить і блищить на руці. А звуки з словами, як в пісні, злились Проспівані серцем до серця колись… І серце, як скрипка, виводить і жде, І пасма золочені знову пряде, Та в порваній пряжі не зв’яжеш кінці. …Лиш перстень синіє на лівій руці… «Він був один. І йшов до моря…»
Він був один. І йшов до моря. Але в путі упав і згинув. Але упав в путі до моря — І світлу Тінь од себе кинув. Він був один. Чужий чужинець. Душа, як сніг. Лице суворе. Своїм лицем дививсь чужинець Своїм лицем дививсь на море. Загинув він. Не йде до моря. Нема його. Синіють ночі. А Тінь його іде до моря, А Тінь дійти до моря хоче.