Читати книгу - "Необхідні речі"

– Це вам за «Нічку казино», курви! Покайтеся! Покайтеся!

Їй вдалося когось розгледіти за задніми дверима до того, як гидотна хмара, що долинала з ніші, повністю затьмарила вікна дверей… а після цього вона вже не переймалася. Сморід був немислимий.

Зчинилося стовпотворіння. «Доньки Ізабелли» металися туди-сюди по мрячній смердючій кімнаті, ніби оскаженілі вівці. Коли Антонію Біссетт штовхнули назад і вона зламала собі шию об залізний край столу голови, жодна цього не почула й не помітила.

Надворі ревів грім і спалахували блискавиці.

6

Чоловіки-католики в залі «Лицарів Колумба» стояли навколо Альберта Джендрона. Користуючись запискою, яку він знайшов приклеєною до дверей свого кабінету, як точкою відліку («Ой, та це ще нічого – от якби ви були, коли…»), він частував їх жахливими, але захопливими історіями про цькування католиків та їхню помсту в Льюїстоні ще в тридцятих.

– Тож коли він побачив, як та купка безграмотних трясунів[162] обліпила ноги Непорочної коров’ячим коржем, то одразу застрибнув у машину і поїхав прямо на…

Альберт раптом замовк, прислухаючись.

– Що це? – запитав він.

– Грім, – пояснив Джейк Пуласкі. – Там зараз страшне яка гроза буде.

– Ні, не це, – уточнив Альберт і підвівся. – Таке враження, ніби крики.

Грім тимчасово затих до самого буркотання, і за цей час вони всі почули: жінки. Жіночі крики.

Чоловіки повернулися до отця Бріґгема, який підвівся з крісла.

– Ходімо, чоловіцтво! – промовив він. – Подивимося, що…

Тоді звідкись засичало, і з задньої частини залу до місця, де групкою стояли чоловіки, почав громадитися запах. Розбилося вікно, і по підлозі, за роки відполірованій до глянцю танцюючими ногами, скажено прокотився камінь. Чоловіки скрикнули й відскочили від рикошету. Камінь дістався протилежної стіни, відскочив від неї та спинився.

– Пекельний вогонь від баптистів! – почувся голос позаду. – Ніяких азартних ігор у Касл-Року! Передайте решті, монашкойоби!

Двері фоє залу «Лицарів Колумба» також було підперто ломом. Чоловіки наштовхнулися на них і почали громадитися навколо.

– Ні! – крикнув отець Бріґгем. Він крізь сморід пробився до невеликого бічного виходу. Двері були не замкнені. – Сюди! СЮДИ!

Спочатку ніхто не слухав. Через паніку всі продовжували збиватися в купу навколо непорушних передніх дверей залу. Тоді Альберт Джендрон потягнувся вперед і стукнув головами двох чоловіків.

– Робіть що отець каже! – загорлав він. – Вони вбивають жінок!

Альберт грубою силою проорав собі шлях крізь проріху, і решта рушили за ним. Вони йшли грубою, непевною шеренгою крізь парову мряку, кашляючи й лаючись. Мід Росіґньо більше не міг стримати сколочені нутрощі. Він розкрив рота й лентою випустив свою вечерю прямісінько на широку спину сорочки Альберта Джендрона. Альберт і вухом не повів.

Отець Бріґгем уже шкандибав до сходів, що вели на стоянку і до залу «Доньок Ізабелли» поруч. Час від часу він зупинявся, щоб сухо повекати. Запах вчепився до нього, ніби липка стрічка. Чоловіки йшли за ним нерівною процесією, майже не помічаючи дощу, що затарабанив уже сильніше.

Коли отець Бріґгем подолав короткі сходи наполовину, спалах блискавки показав йому лом, упертий об двері залу «Доньок Ізабелли». Через мить одне з вікон із правого боку будівлі вибилося назовні, і жінки почали вистрибувати, котячись по газону, ніби величезні ганчір’яні ляльки, які навчилися блювати.

7

Преподобний Роуз так і не дістався притвору – перед ним нагромадилося забагато людей. Він обернувся, затискаючи ніс, і поплентався назад углиб церкви. Спробував гукати іншим, але як тільки розкрив рота, замість крику звідти порснув чималий струмінь блювоти. Ноги заплутались одна за одну, і преподобний упав, сильно вдарившись головою об лаву. Він силкувався піднятися на ноги, але не зміг. А тоді величезні руки вчепилися йому в пахви й підняли.

– Через вікна, Преп’добний! – кричала Нен Робертс. – Рух’йтеся!

– Скло…

– Плювати на скло! Ми тут позадихаємося!

Вона понукала його вперед, і преподобний Роуз устиг лише накрити долонею очі, коли зіткнувся з вітражним склом, розбиваючи Христа, що вів Своїх овець пагорбом кольору лаймового «джелл-о»[163]. Священник полетів униз, упав на газон і відскочив. Штучна верхня щелепа вистрибнула йому з рота, і він захрипів.

Преподобний сів, раптово усвідомлюючи темряву, дощ… і блаженний дух свіжого повітря. У нього не було часу цим насолоджуватися. Нен Робертс ухопила його за волосся й смикнула на ноги.

– Пішли, Преп’добний! – крикнула вона.

Обличчя, вихоплене блакитно-білою блискавкою, було скривленим ликом гарпії. На ній досі була біла уніформа зі штучного шовку (у Нен завжди була звичка вдягатися саме так, як вона вимагала вдягатись від своїх офіціанток), але на випині грудей тепер лежав слинявчик із блювоти.

Преподобний Роуз плівся поруч із нею, опустивши голову. Він думав, чому ж вона не відпускає його волосся, проте щоразу, як пробував щось сказати, його слова прибивало громом.

Декілька інших, утікши через розбиті вікна, пішли за ними, але більшість купчилися з іншого боку дверей притвору. Нен одразу ж побачила причину: ручки були підперті двома ломами. Вона вибила їх з-під дверей, коли над міською толокою промигнула блискавка, наче купку сірникової соломки, підпалюючи естраду, на якій колись стражденний молодик на ім’я Джонні Сміт дізнався ім’я одного вбивці. Вітер посильнішав, він хитав дерева на тлі темного розгонистого неба.

Як тільки ломи повисмикували, двері розчахнулися – одну половину зовсім зірвали з петель, і вона приземлилася на клумбу ліворуч від сходів. Потік дикооких баптистів вихлюпнувся з церкви, шпортаючись і валячись одне на одного, беркицаючись униз сходами. Вони смерділи. Вони плакали. Вони кашляли. Вони блювали.

А ще вони були злі, як собаки.

8

«Лицарі Колумба», під проводом отця Бріґгема, і «Доньки Ізабелли», під проводом Бетсі Віґ’ю, зібралися по центру стоянки, коли розверзлося небо і дощ почав ливцем лити. Бетсі вхопилася за отця Бріґгема і трималася за нього, її червоні очі струмували сльозами, а волосся обліпило череп мокрою блискучою шапочкою.

– Решта ще всередині! – закричала вона. – Наомі Джессап… Тоня Біссетт… Я не знаю, скільки ще!

– Хто це зробив?! – загорлав Альберт Джендрон. – Хто це, на дідька, зробив?

– Та баптисти! Хто ж іще, вони! – крикнула у відповідь Бетсі, а тоді заридала, коли небо розітнула блискавка, ніби розпечена до білого вольфрамова нитка. – Вони мене папською бляддю обізвали! Це баптисти! Баптисти! Це все прокляті Богом баптисти!

Отець Бріґгем тим часом виплутався з обіймів Бетсі й стрибнув до дверей залу «Доньок Ізабелли». Він відбуцнув лом убік – на деревині навколо нього півколом уже виступали тріщини від тиску – і смикнув двері. З будівлі вилетіли троє очманілих ригаючих жінок у хмарі смердючого диму.

Крізь хмару він побачив Антонію Біссетт, гарненьку Тоню, завжди таку швидку та вправну з голкою і завжди завзяту допомогти в будь-якому новому церковному проєкті. Вона лежала на підлозі біля стола голови, частково схована за перекинутою