Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

У кімнаті стояли три ліжка з бруднющими матрацами і ще три матраци лежали прямо на підлозі. Скрізь валялася брудна постільна білизна. Праворуч була електроплитка, біля іржавого крана стояло кілька каструльок. В одному з кутків вона побачила залізне відро, а поруч — рулон туалетного паперу.

Тут хтось жив. І, вочевидь, не один.

Лісбет раптом помітила, що ручки на внутрішньому боці дверей бракує. По спині побігли мурашки.

У глибині кімнати стояла одежна шафа. Вона повернулася, відчинила дверці шафи і побачила дві дорожні сумки. Витягнувши верхню, Лісбет виявила там одяг і витягнула спідницю з етикеткою російською мовою. Потім вона знайшла дамську сумочку і витрусила вміст на підлогу. Серед косметики і різних дрібничок знайшовся паспорт з фотографією темноволосої дівчини років двадцяти. Написано все було по-російськи, але Лісбет вирішила, що ім’я дівчини Валентина.

Вона повільно вийшла з кімнати, сповнена відчуття дежавю. Два з половиною роки тому Лісбет Саландер уже доводилося оглядати аналогічне місце злочину в одному з підвалів селища Хедебю. Жіночий одяг. В’язниця. Вона зупинилася і надовго задумалася. Її хвилювало, що паспорт і одяг залишили. Тут вочевидь щось не так.

Потім вона повернулася назад до інструментів і стала в них копирсатися, поки відшукала потужний ліхтар. Упевнившись, що батареї на місці, Лісбет спустилася на перший поверх і зайшла до великого залу. Їй доводилося ступати прямо по калюжах, що стояли на підлозі, і черевики поступово промокали. У міру того як вона просувалася в глиб залу, огидний запах гнилизни посилювався. Вона зупинилася біля фундаменту однієї з колишніх цегельних печей. Він майже ущерть був заповнений водою. Лісбет посвітила ліхтарем на чорну воду, але нічого розгледіти не змогла. Поверхня води була частково вкрита водоростями, що перетворилися на зелений слиз. Лісбет роззирнулася на всі боки і знайшла триметровий шматок сталевої арматури, сунула його в басейн і поворушила. Яма виявилася приблизно півметра завглибшки, і майже відразу Лісбет на щось наткнулася. Буквально за кілька секунд на поверхню спливло тіло. Спершу показалося обличчя — вишкірена маска смерті і розкладу. Лісбет почала дихати ротом і стала розглядати обличчя при світлі ліхтаря. Це була жінка — можливо, власниця паспорта з другого поверху.

З якою швидкістю відбувається розклад у холодній стоячій воді, вона не знала, але припустила, що тіло пролежало в басейні досить довго.

Раптом вона помітила, що на поверхні води щось рухається. Якісь личинки.

Лісбет опустила тіло назад у воду і продовжила орудувати сталевим прутом. Біля краю басейну вона наткнулася на щось, що було, на її думку, ще одним тілом. Давши йому спокій, вона витягла з ями прут, кинула його на підлогу і зупинилася біля басейну, поринувши в роздуми.

Потім Лісбет Саландер знову піднялася на другий поверх і за допомогою цвяходера зламала середні двері. Кімната виявилась порожньою — її, схоже, взагалі не використовували.

Лісбет підійшла до третіх дверей і вже приставила до потрібного місця інструмент, але зламувати її не було потреби — двері відхилилися самі. Їх не було замкнуто. Лісбет штовхнула в двері цвяходером і роззирнулася.

Площа кімнати становила приблизно тридцять квадратних метрів. Вікна були на нормальній висоті, і з них відкривався вид на двір перед цегельним заводом, Лісбет навіть розгледіла бензоколонку, що здіймалася над шосе. Тут були ліжко, стіл і мийка з посудом. Потім вона побачила долі відкриту сумку, а в ній гроші. Зробивши два невпевнені кроки, вона усвідомила, що в кімнаті тепло — погляд упав на електричний обігрівач, що стояв на підлозі. Потім вона побачила кавоварку, на якій горів червоний вогник.

Тут хтось живе. Вона на цегельному заводі не сама.

Лісбет стрімко розвернулася, вискочила у внутрішній зал, звідти — в зовнішній і побігла до виходу. За п’ять кроків від сходів вона різко загальмувала, побачивши, що двері на сходи зачинені і на них висить замок. Її хтось замкнув, як у пастці. Вона повільно обернулася і поглянула на всі боки. Нікого не було видно.

— Привіт, сестричко, — почула вона збоку веселий голос.

Лісбет повернула голову і побачила, як із-за ящиків з деталями устаткування з’являється могутня фігура Рональда Нідермана.

У руках він тримав багнет-ніж.

— Я дуже сподівався знову з тобою зустрітися, — промовив Нідерман. — Минулого разу зустріч вийшла занадто короткою.

Лісбет оглянулася.

— Марно, — сказав Нідерман. — Ми з тобою самі, і єдиний вихід замкнуто.

Лісбет перевела погляд на зведеного брата і поцікавилася:

— Як твоя рука?

Все ще посміхаючись, Нідерман підняв праву руку і продемонстрував відсутність мізинця.

— Туди попала інфекція. Довелося його відпиляти.

Рональд Нідерман страждав на сильну аналгезію і не міг відчувати болю. Лісбет розпанахала йому руку лопатою біля Госсеберґи, за кілька секунд до того, як Залаченко вистрелив їй у голову.

— Треба було цілитися тобі в довбешку, — байдуже промовила Лісбет Саландер. — Якого біса ти тут робиш? Я думала, що ти ще кілька місяців тому забрався за кордон.

Він лише посміхнувся замість відповіді.

Якби Рональд Нідерман спробував відповісти на питання Лісбет Саландер про те, що він робить на старому цегельному заводі, у нього, мабуть, нічого б не вийшло. Пояснити це він не міг навіть собі самому.

Госсеберґу він покидав з відчуттям визволення. Він розраховував на те, що Залаченко мертвий і фірма перейде до нього. Себе ж він вважав чудовим організатором.

Рональд Нідерман змінив машину в Алінґсосі, заштовхав перелякану медсестру Аніту Касперссон у багажник і поїхав у бік Буроса. Жодного плану в нього не було, і він імпровізував на ходу. Доля Аніти Касперссон його не хвилювала. Залишиться вона жити чи помре, йому було байдуже, але він вважав, що зайвого свідка необхідно позбутися. Десь на під’їзді до Буроса він раптом вирішив, що зможе використати її інакше. Проїхавши скількись шляху в південному напрямі, він знайшов безлюдний лісовий масив неподалік від містечка Сеглора, потім прив’язав її в якомусь сараї і кинув. Він розраховував на те, що вона зможе за кілька годин відв’язатися і спрямує поліцію на південь. Якщо ж вона не звільниться, а помре з голоду або холоду, це не його клопіт.

Тим часом Рональд Нідерман повернувся до Буроса і попрямував на схід, у бік Стокгольма. Він поїхав прямо до «Свавельшьо МК», але в приміщенні клубу показуватися не став: на його досаду, Маґґе Лундін сидів за ґратами. Замість цього він подався додому до клубного пристава Ханса-Оке Валтарі і зажадав, щоб той йому допоміг і сховав. Валтарі йому