Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Сон обірвався несподівано і в повній тиші. Андрюс розплющив очі і відчув у них сльози. Перевернувся зі спини набік, і сльози крапнули на подушку.

У будинку панувала тиша. Навіть Крістофер спав. Ледь чутно дихала Барбі, спала до Андрюса спиною, обличчям до вікна. Сад за вікном уже мав не такий занедбаний вигляд, як кілька днів тому.

Андрюс тихенько встав і визирнув у вікно. Праворуч на небі світив півмісяць тією ж яскравою жовтою барвою, що й хрест на білій ризі священика в церкві Чорної Мадонни Парижа. Світ за вікном застиг. У ньому тільки півмісяць годинниковою стрілкою рухався повільно і за законами часу!

— Поль помер, — повідомив Андрюс ще раз Барборі, коли та прокинулася.

Вона підняла на нього тривожний погляд.

— Мені здається, ти вже казав!

— Так, коли ти спала.

Барбора не вимовила вранці жодного слова докору. Тільки кілька разів зітхнула. І за сніданком обійшлося без балачок. Тільки Крістофер згадав, що треба би з’їздити в Аррас у пральню самообслуговування та випрати білизну й одяг. Андрюс кивнув, сприйнявши прохання на свою адресу.

— Завтра я поїду, — пообіцяв він, залишивши цей день для роздумів і смутку, які вже захопили його думки та відпускати в найближчі години не збирались.

— Я піду в Вімі, в кав’ярню, — повідомив Андрюс Барборі після обіду.

Та тільки стенула плечима.

Сонце цього дня не дуже гріло. Йому заважав вітерець. Але птахи співали веселіше, або так тільки здавалося Андрюсові, котрий ступав узбіччям дороги до Вімі.

Ішов і думав про те, який він щасливий. Але думки ці не піднімали настрою. Проста констатація факту з присмаком почуття провини. Провини перед тими, хто не міг так думати. Провини перед померлим Полем, перед сліпим Філіпом, перед Франсуа, для якого кожен новий день був днем боротьби за порятунок і виживання його книгарні. Всі, і той Мішель, котрий привів їх з Барборою пожити на своєму човні, і тато Поля Ганнібал — вони не здавалися Андрюсові щасливими. Вони були добрими, хорошими, готовими допомогти. Але не щасливими! «Чому?» — задався Андрюс питанням і тут же відповів собі зустрічним запитанням: «А чому я так думаю? Я у них питав? Чому впевнений, що вони нещасливі? Ні, якби вони не були щасливими, то перестали б жити, перестали б боротися. Що з того, що я щасливий, якщо щасливий лише тому, що живий і не сліпий, і під чужим дахом над головою маю те, що є, і навіть щось заробляю? Ні, я якось не так думаю. Неправильно. Чи я теж нещасливий, як і вони всі?»

Але Андрюс не почувався нещасним. Він почувався винним. І його це почуття починало непокоїти.

Мимохідь він здійняв погляд на дерева, що росли обабіч дороги. І почув життєрадісний спів птахів. Відволікся. Збагнув, що тільки птахи можуть правильно радіти життю. Бо не думають, а співають! І йти йому стало легше, веселіше. Може, і не веселіше, але з посмішкою на обличчі, зі спокійною та смиренною посмішкою.

— Un café? — спитав його Жан-Мішель замість «Bonjour».

— Oui, et un cognac! — бадьоро відповів Андрюс і пішов до «свого» столика.

Смак коньяку цього разу здався різкішим. Але йому сподобався.

Андрюс заплющив очі й уявив себе в кав’ярні «Ле Севр».

— Тільки я буду чорними! — тихенько пролунав поряд голос Поля.

Андрюс напружив губи, як робив завжди перед тим, як озватися англійською.

— Гаразд, але ти ходиш першим! — почув він свій голос і відчув, як губи рухалися в такт почутому.

— Звісно, я ж чорний, — насмішкувато сказав Поль. — І ходити буду я, а рухати — ти.

Андрюс кивнув, і посмішка освітила його обличчя, як промінь, що вдарив у вічі од сонця. Він заплющив очі. Рука знайшла келишок із коньяком. Приємний, хоч і різкуватий запах, вдарив у ніс.

— Полю, за тебе! — прошепотів Андрюс, не підіймаючи повік.

Посмішка, немов окремо від Андрюса, зробила ковточок коньяку і трохи сп’яніла, стала ще світлішою.

— Третя праворуч у першому ряду. Ліворуч. Він з’їсть твою шашку! Білі програють! Будь уважнішим! — знову чув Андрюс голос Поля.

— Білі програють, — Андрюс кивнув. — А чорні вмирають занадто рано, — додав він пошепки і тут же злякано розплющив очі, глипнув навпроти, перевіряючи, чи не чув його хтось.

«Навіщо я балакаю з ним англійською? — подумав він. — Тепер я можу з ним спілкуватися і литовською. Тепер він зрозуміє, а інші — ні!»

— Poli, man tavęs gaila! Ir savęs gaila. Aš taip norėjau, kad tu mums su Barbora parodytum Kamerūną, nuvežtum prie vandenyno![101] — зашепотів Андрюс і зауважив, як на нього допитливо подивився через стійку Жан-Мішель.

— Encore un café? — спитав він звідтіля.

— Et un cognac![102] — додав Андрюс.

Він сидів і балакав із Полем, заплющивши очі та цмулячи то коньяк, то каву. Гамір і чужі голоси почнуть тут звучати ближче до вечора, після закінчення робочого дня, коли сюди зайдуть на келих вина або пива постійні клієнти дорогою додому, коли хтось із них затримається, зачепившись розмовою об іншого такого ж. Хтось буде теревенити із Жаном-Мішелем, завжди готовим бути і слухачем, і співрозмовником. Хтось втупиться поглядом у місцеві газетки, що лежать на стійці, в яких новини усього світу помістяться на одній сторінці, а новини Арраса, Ланса та Вімі розповзуться на двадцять, і саме цими новинами буде самотній читач «заїдати» свій передостанній келих пива, свій кожен новий «передостанній».

Знайомий голос відволік Андрюса від «розмови» з Полем і змусив розклепити повіки.

Біля стійки стояв чоловік у картатій темно-зеленій куртці, опустивши на стійку поруч свою кепку верхом донизу. Він уже тримав у руці келих вина і розмовляв із барменом, жестикулюючи тільки лівою, вільною рукою.

«Треба спитати, як його звуть! — подумав Андрюс, упізнавши таксиста-бельгійця. — Адже він моє ім’я знає і вже вигукував його в гучномовець!»

Андрюс згадав, як смішно і дивно звучало його ім’я з фран­цузько-бельгійським акцентом: «Андр-р-рус!»

Через півгодини водій, у котрого Андрюс так і не з’ясував ім’я, віз свого пасажира в Ля Форе.

Їхали мовчки, і тільки коли машина з’їхала на лісову дорогу та захиталася на ній, наїжджаючи на підняті корінням дерев краї, таксист кілька разів кинув на