Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Ворухнувся, щоб звестися і не встав. Стіл притягував, як магнітом. Хотілося ще працювати. Та й пережите на Юконі, в басейні Клондайку не давало йому спокою, поривалося вилитися на папір, «Працюй, працюй, золотошукач із Клондайку, як все життя звик працювати». Тож сердито бликнув на маленький недогарок, наче той був винуватий, що надто швидко згорів, але згадавши Анну, трохи заспокоївся.

«Принаймні його вистачить, щоб написати Анні листа, — подумав обрадувано. — Анна вже не знаходить місця від того, що я погодився йти до в’язниці Сан-Квентін дивитися на ту сцену… Напишу їй все, все. Хай не думає, що коли я йду до в’язниці Сан-Квентін, так мені те видовисько до душі. Ні і ні. Але хіба Анна не розуміє, що я мушу йти, мушу дивитися, щоб знати наш вік і життя…»

Схопив чистий аркуш і вивів у правому його куточку: Окленд, Каліфорнія».

«Дорога моя!

Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину…»

Писав поквапом, раз по раз кидаючи стривожені погляди на недогарочок, що хутко, надто хутко танув. В кімнаті стояла пітьма, лише немічно жовтіло кружальце благенького світла під свічечкою, тож він поспішно виводив слово за словам в тій жовтій плямі:

«Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, яким воно є, за його справжню ціну, і я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть».

Куцак блимнув раз-вдруге і жовте кружальце на столі щезло. Якусь мить у його очах ще стояла жовтява мла, а тоді враз стало так чорно, як у глухому підземеллі.

«Не встиг, — з жалем подумав він. — Що ж, доведеться дописати вранці, Анна так хвилюється… І… І не розуміє мене».

Неохоче встав із-за столу і рушив було навпомацки до ліжка, як зненацька в чорній порожнечі тихо скрипнули двері. Він застиг. Насторожився. Чи ж бува не злодій? Але дарма й старається — в цім будинку і вдень нічого путнього не знайдеш, а глухої півночі й поготів…

«Хоча… десь, мабуть, протяг, — через мить подумав, відчувши на обличчі подуви морозяного повітря. — Так, так, протяг… Треба було на защіпку взяти двері — ніч все ж таки…»

Але ж навіть на Клондайці, де було повно всякого наброду й потолочі, він ніколи не зачинявся…

І тут до його слуху донеслися легкі, майже нечутні кроки — хтось ішов. Жаль, що не зачинив двері. Це — це Клондайк, тут і грабіжники водяться…

— Хто там? — запитав він, хоча знав, що у всьому будинку крім нього самого більше не було нікого. Та як не напружував зір, але розгледіти що-небудь у Суцільній пітьмі годі було. Стояв роздумливо. Може то йому вчулося? Але ні, в помешканні був сторонній. Це він відчував усім своїм настороженим єством.

— Ей, приятель?! Коли ти прийшов до мене в гості, то не будь мовчуном, — крикнув голосно, аж надто голосно, може від того, що в кімнаті стояла смоляна чорнота і він голосом хотів її подолати. І даруй, що зустрічаю без світла. У моїй фортеці немає жодної свічки. На жаль…

— Свічка не потрібна там, де треба дивитися і бачити серцем, — пролунав м’який, спокійний голос. — У тебе велике і добре серце золотошукача.

— Звідки ти знаєш, що я все життя шукаю золото…

— … людських душ, — закінчив за нього невідомий гість і додав: — Спробуй мене побачити…

І в ту ж мить він збагнув, що бачить. Дивно. Спершу з пітьми проступили очі — великі, світлі, доброзичливі, а вже потім він загледів у кімнаті високого чоловіка, простоволосого, у блакитному плащі. На грабіжника незваний гість щось не схожий — і то вже добре.

— З ким маю честь… містер… Як вас?

— Ентоні Мередіт, — представився незнайомець з легким поклоном.

— Джек Лондон, письменник, — відрекомендувався він.

— Я знаю, що ти — Джек Лондон, — сказав незнайомець, підходячи ближче і від нього ніби війнуло достиглим хлібом. — Знаю, що ти — син солдата і мисливця-блукача, матрос шхуни, золотошукач з Клондайку, шугай американських доріг, робітник джутової фабрики, один з мільйонів «білих рабів» Залізного молоха, бунтар, соціаліст, письменник. ІЦе молодий, але вже відомий. Гордість американської літератури.

— Ви добре вивчили мою біографію, містере Мередіт.

— Це було нескладно, бо хто ж тебе не знає.

— Але я, на жаль, не знаю, хто ви.

— Ти і не можеш мене знати, адже я із майбутнього, — відказав пришелець. — Із далекого, із 27-го сторіччя, або з П’ятого віку ери вселюдського братерства.

— Із дві тисячі сімсотого року? — письменник зітхнув: — О, таких гостей у мене ще не було. Але… Нас розділяють сотні і сотні літ, а ми стоїмо поруч. Хай це навіть і сон, але ж до