Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Результат цього заходу: 338 убитих у школі. 11 убитих військових з «Альфи» та «Вимпела», 530 осіб поранених (60 у вкрай важкому стані). Найважчих вивезли до Москви й Ростова-на-Дону. Крім того, деякі люди (діти й дорослі) зникли безвісти! Хоча завали вже розібрали, серед убитих їх немає.

Я гадаю, попрацювали ті, кому не потрібні зайві свідки. Річ у тому, що багато хто бачив своїх дітей і знайомих живими, пораненими, але до лікарні ті не дістались (?) і в метушні зникли (?).

І незважаючи на те що російські служби стверджують, ніби всі бойовики-смертники були ліквідовані, бої в м. Беслані тривали ще не менш ніж вісім годин! (Це розповів ґрозненський фотокореспондент, який там особисто був присутній.) Від школи залишився скелет — за руйнуваннями видно, що штурмували з використанням важких гармат.

Багато країн висловили співчуття й запропонували допомогу потерпілим. Чому правителі не вміють домовлятися? Чому діти повинні брати участь у бійнях?!

П.

06.09.

Аліна почала проти мене намовляти команду. Усе почалося з того, що вона вирішила зібрати гроші для купівлі сервізів.

— Сервізи необхідні для роботи на ТБ! — заявила вона.

Директор цю дію схвалив.

При цьому офіс ТБ переїхав з уряду в інше приміщення, на вулицю Леніна. Тут справжній барак. Під ногами немає підлоги. Цемент! З меблів стоїть посеред залу один кривоногий дерев’яний столик. Ото й увесь офіс.

— Грошей на сервізи в мене немає, — сказала я, змовчавши, що на їжу собі й матері — також.

Усі скривили злі пики, а Аліна відповіла, що в такому разі я їхній команді не підходжу! Пух на те посміявся.

Він часто їде на своїй машині з Аліною по канцтовари, але ще жодного разу їх не купив чомусь. Забуває.

У команді шість племінників директора. Усі ніде не навчаються. Ніякої роботи немає. Співробітники з ранку до ночі сидять за кривоногим столом на цементній підлозі барака і пліткують. Немає камер, немає комп’ютерів. Нічого!

— Як працювати будемо? — питаю.

Мовчать. Гроші «відмивають»?!

Приходила нова дівчина — Єва. Їй 26 років! Вона чеченка, але в її роду є росіяни — мама й бабуся. Єву взяли на роботу. Вона подарувала мені парфуми, а я їй журнал зі своїм оповіданням.

— У 1999 р. я працювала на радіо, — розповіла новенька. — Робила передачу про президента Масхадова. Я його бачила тільки на телеекрані і страшенно перелякалася, коли мене в 2001 р. посеред ночі забрали з дому працівники ФСБ. Мене довго допитували, про що я навіть згадувати боюсь, а потім залишили на ніч у себе. Мені пощастило: ближче до ранку я зуміла домовитися з одним із високих чинів. Він мене наступного дня відпустив із підпискою про невиїзд, і я відразу втекла до бабусі в Росію.

Словом, як я зрозуміла, телебачення — фікція. Усі сидять без діла, байдикують. Пух щодня обіцяє роботу, каже, буде офіс, і на це йому виділяються гроші. Зарплату я не бачила жодного разу. А гроші на дорогу (дістаюся двома транспортами) втрачаю щодня.

Днями забігала до Байсарі. Питаю:

— Де бабуся Ліля?

Відповідає, що в місцевому «будинку престарілих». Але там — п’яниці й бомжі. Бабуся Ліля плакала і туди не хотіла!

— Квартира її, — каже Байсарі, — у господарів!

Де бабуся?

08.09.

Сьогодні я і мама, проходячи в районі конторки «Меморіалу», що захована від очей кронами дерев, зустріли хворого хлопчика Тіму та його нещасну маму Зарґан. Тіма підріс і трохи став слухатися старших. Хоча, як і раніше, несамовито кричить від жаху, почувши гудіння літака або скрегіт танкових гусениць. Чеченка Зарґан схудла. На ній був вицвілий халат брунатно-жовтого кольору і старий поношений піджак, у якому ми зустрічали її взимку.

Побачивши нас, колишні сусіди з району кинулися з обіймами. Слава богу, в мене знайшлося печиво, яке я негайно віддала Тімі, а моя мама, порившись у кишенях, сунула зніяковілій Зарґан якісь дрібні гроші.

— Ніхто не допомагає! — розплакалася прямо на вулиці Зарґан. — Нікому ми не потрібні. Хто на посаді — грабує, хто жебрак — здихає.

— Усе налагодиться! — втішала її я, у розпачі розуміючи, що нічим не можу допомогти.

— Нічого не налагодиться! — перебила мене Зарґан. — Гідних синів поховала земля. Виродки та вбивці вдягли погони. Ось! — Зарґан помахала стосом паперів. — Це документи про те, що в нас нічого немає! Немає житла, немає грошей, немає ліків. Ніхто не надає нам допомогу. Я з сином знову живу в підвалі чужого розбитого будинку.

Тіма, побачивши, що мати плаче посеред вулиці, став її обіймати. У його погляді була свідомість, і я подумала, що злигодні, можливо, допоможуть йому одужати.

Ми спитали, чи ходила Зарґан до правозахисних організацій. Вона відповіла, що ходила, але всі обіцяють допомогу на словах, а в реальності життя триває за старим сценарієм. Потім Зарґан заявила:

— Я вже прийняла рішення. Скоро все закінчиться.

Я і мама стали з жахом на неї дивитися. Мені подумалося, що вона вирішила покінчити з життям, бо її чорні очі гарячково палали.

— І не думай! — сказала мама. — З ким Тіма лишиться?

— Він зі мною буде! — вигукнула Зарґан. — Я візьму його з собою!

Тіма довірливо пригорнувся до матері, а я відповіла:

— Зарґан, ти цього не роби. Ми вам допоможемо. Клянусь, мені зарплату дадуть на ТБ, я вам до копійки її віддам.

— Ні, зарплату не візьму! Ви самі бідуєте, поневіряєтесь, — відповіла вона й поправила свою хустку на голові. А потім, то істерично плачучи, то голосно сміючись, Зарґан виклала нам свій план.

— До війни, — сказала жінка, — ми жили добре. Мали будинок, сад і роботу. Я була щаслива, але не знала про це: зі мною були мій чоловік, дитина, і були живі батьки. Але Росія влаштувала тут війну. Моїх батьків убили в селі. Їх знайшли розстріляними біля хвіртки власного будинку. Мій єдиний син збожеволів від вибухів, а чоловік, не витримавши горя, прогнав нас. Зараз у чоловіка інша родина.

Я не залишила свого хлопчика. Ми ходимо від підвалу до підвалу, голодуємо. На роботу беруть за знайомством — простій людині не влаштуватися. Безробіття.

Хотіла я днями піднятися на багатоповерховий згорілий будинок і стрибнути звідтіля з Тімою. Думала, скажу йому, що