Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Я вперше бачу птахів у таборі, – сказав Агасфер.

– Шукають місця для гнізд, – пояснив Бухер.

– Тут? – здивувався Лєбенталь.

– Церковних веж у них більше немає.

Дим над містом трохи розвіявся.

– Справді, – приєднався Зульбахер, – остання вежа впала.

– Тут! – Лєбенталь дивився, як птахи з пронизливими криками літали довкола барака, і похитував головою. – І для цього вони вертаються з Африки! Щоб опинитися тут!

– Поки місто горить, іншої можливості в них немає.

Вони поглянули в долину.

– Ну й вигляд! – прошепотів Розен.

– Мабуть, так горять і багато інших міст, – мовив Агасфер. – Більших і важливіших. Уявляю, як вони виглядають.

– Бідна Німеччина, – відізвався голос поруч.

– Що?

– Бідна Німеччина.

– Люди добрі! – обурився Лєбенталь. – Ви це чули?

Потепліло. Ввечері барак довідався, що зачепило і крематорій. Упала частина огорожі, шибениця перекосилася, але димар і далі курився на повну силу.

Небо затягнуло. Парило. Малому таборові не видали вечері. Бараки затихли. Хто міг, лежав надворі. Здавалося, що важке повітря мало стати поживою. Хмари збиралися докупи і темніли, скидалися на мішки, з яких могла випасти їжа. З патрулювання повернувся змучений Лєбенталь. Він повідомив, що в робочому таборі вечерю отримали лише чотири бараки. Решта ні, можливо, пошкоджено відділ продовольства. Бараки не контролювали, напевно, СС досі не помітили нестачі зброї.

Ставало дедалі тепліше. Місто було залите дивним сірчаним світлом. Сонце давно зайшло, а хмари досі висіли, повні жовтого мерехтіння, яке не хотіло зникати.

– Буде гроза, – мовив Берґер. Блідий, він лежав поруч із 509.

– Сподіваюся.

Берґер поглянув на нього. Очі наповнилися вологою. Він дуже повільно відвернув голову – і раптом з його рота потекла кров. Вона текла так просто й природно, що 509 не одразу це збагнув, але врешті спитав:

– Що сталося, Берґере? Берґере?!

Берґер весь скулився і лежав тихо.

– Нічого, – відказав він.

– Це кровотеча?

– Ні.

– А що ж?

– Шлунок.

– Шлунок?

Берґер кивнув і сплюнув кров, яка зібралася в роті.

– Це нічого, – прошепотів він.

– Та як нічого?! Що тепер робити? Навчи нас.

– Нічого не треба робити. Полежати, просто полежати в спокої.

– Може, занести тебе всередину? Звільнимо для тебе ліжко, зженемо кількох.

– Просто дай я полежу.

509 раптом огорнула розпука. Він бачив так багато смертей і так часто сам був при смерті, думав було, що нічий кінець його аж так не зачепить. Але зараз його накрило, мов уперше. Здавалося, він втрачає свого останнього та єдиного друга. Миттю зневірився. Мокре від поту обличчя Берґера всміхалося, але 509 бачив його вже скам’янілим на краю труповоза.

– У когось має бути щось з’їсти! Треба дістати ліки! Лєбенталь!

– Не треба їжі, – прошепотів Берґер. Він підняв руку і розплющив очі. – Повір, я скажу, що мені потрібно. І коли. Зараз не треба нічого. Повір мені. Це просто шлунок. – Він знову заплющив очі.

Після відбою з барака прийшов Левінські. Він присів коло 509.

– Слухай, а чому ти не в партії? – спитав він.

509 дивився на Берґера, той рівно дихав.

– Нащо тобі це саме зараз? – спитав він у відповідь.

– Просто шкода, я б хотів, аби ти був одним із нас.

509 знав, що має на увазі Левінські. Комуністи в підпільному керівництві табору творили особливо завзяту, закриту, енергійну групу. Вони хоч і співпрацювали з іншими, але ніколи цілковито їм не довіряли, мали особливі цілі і підтримували передовсім своїх.

– Ти нам можеш придатися, – сказав Левінські. – Ким ти був? Я маю на увазі – за фахом?

– Редактором, – відповів 509 і сам здивувався, як дивно це звучало.

– О, редактори нам би особливо придалися.

509 не відповів. Він знав, що дискутувати з комуністом так само без сенсу, як і з наці.

– Ти не чув часом, хто в нас буде за старосту блоку? – спитав він згодом.

– Чув. Можливо, навіть хтось із наших. Але точно політичний. У нас теж новий, один із нас.

– Тоді ти повернешся?

– За день чи два. Староста блоку тут ні до чого.

– Ще щось чув?

Левінські уважно поглянув на 509, а тоді підсунувся ближче.

– Десь за два тижні ми сподіваємося на передачу табору.

– Що?

– Так. За два тижні.

– Ти маєш на увазі звільнення?

– Звільнення і перехід під наш контроль. Ми маємо перейняти табір, коли забереться СС.

– Хто ми?

Левінські знову на мить завагався і врешті відповів:

– Майбутнє керівництво табору. Хтось мусить усім керувати, і ми над цим працюємо, інакше виникне хаос. Ми маємо одразу втрутитися. Безперервне постачання табору – це найголовніше. Продовольство, постачання й управління – тисячі людей не можуть просто отак миттєво розбігтися…

– Тутешні точно ні, тут не всі ходити можуть.

– Отож, лікарі, медикаменти, транспортування, довіз продуктів, реквізування по селах…

– І як ви збираєтеся все це робити?

– Нам допоможуть, точно. Але ми маємо це організувати. Англійці чи американці, які нас звільнять, – бойові частини, вони не пристосовані до того, аби негайно перейняти правління концентраційним табором. Ми маємо це робити самі, з їхньою допомогою, звичайно.

509 бачив масивну круглу голову Левінські на тлі захмареного неба.

– Дивно, наскільки очевидною нам здається допомога ворогів, га?

– Я поспав, і зі мною знову все добре, – мовив Берґер. – Це був лише шлунок, нічого серйозного.

– Ти хворий, і це не шлунок, – відказав 509. – Я ніколи не чув, щоб через шлунок ротом ішла кров.

Берґерові очі були широко розплющені.

– У мене був дивний сон, детальний і реалістичний. Я оперував. Яскраве світло…

Він дивився в ніч.

– Ефраїме, Левінські думає, що за два тижні ми будемо вільні, – обережно мовив 509. – Тепер вони постійно слухають новини.

Берґер не ворушився, наче й не чув нічого.

– Я оперував, – сказав він, – уже було почав робити розріз. Резекція шлунка. Приготувався і не знав, що далі. Я все забув. З мене тік піт. Переді мною лежав пацієнт, відкритий, непритомний, – а я не знав, що далі. Я забув хід операції. Це було жахливо.

– Не думай про то. Це був просто поганий сон. Знав би ти, які сни мені снилися! І які нам ще снитимуться сни, коли ми звідси виберемось! – 509 раптом чітко відчув запах яєчні зі шпондером і намагався про неї не думати. – Це не завжди будуть приємні сни, – сказав він, – у цьому можеш бути певен.

– Десять років. – Берґер дивився у небо. – Порожніх десять років. Нема! Зникли! Не працював. Досі я про це ніколи не думав. Я міг багато позабувати.