Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Де Левінські? – спитав Лєбенталь.
Берґер роззирнувся.
– Я не знаю. Кілька хвилин тому ще був тут. Майєргофе, ти не знаєш?
– Ні. І не хочу знати.
– Мабуть, пішов на розвідку.
Вони прислухалися. Напруга зростала. Знову чулися окремі постріли.
– Може, там хтось утік, – припустив Берґер, – і вони полюють за ним.
– Сподіваємось, що ні.
Кожен знав, що на плацу для переклички опиниться весь табір і стоятиме там доти, доки втікачів не знайдуть мертвими чи живими. Це означатиме десятки трупів і ретельні перевірки бараків. Тому Левінські й кричав на Майєргофа.
– А чого б їм зараз утікати? – мовив Агасфер.
– А чого ні? – спитав Майєргоф. – Кожен день…
– Заспокойся, – перебив Берґер. – Ти повстав із мертвих і через це не при собі. Думаєш, ти Самсон? Та ти й п’ятисот метрів не зможеш пройти.
– А якщо Левінські сам втік? Причин у нього досить. Більше, ніж у будь-кого.
– Маячня! Він не втече.
Зенітка змовкла. У тиші було чутно команди і біг.
– Може, нам варто зникнути в бараці? – спитав Лєбенталь.
– Точно, – Берґер встав. – Усі з секції С – назад у приміщення! Ґольдштайне, пильнуй, щоб ваші люди сховалися якомога глибше. Кожної миті може надійти Гандке.
– У СС вони точно не поцілили, – мовив Лєбенталь.
– Та банда вічно виходить сухою з води. А от кілька сотень із нас могло порозривати на кавалки.
– А якщо це вже американці наближаються, – сказав хтось у тумані, – і то була їхня артилерія?!
На якусь мить усі затихли.
– Помовч, – урешті роздратовано сказав Лєбенталь. – Не вречи.
– Нумо, хто може повзти, усі всередину. Точно буде перекличка.
Вони повернулися в барак. Знову зчинилася мало не паніка. Багатьох узяв страх, що інші, прудкіші, займуть їхні старі місця, особливо ж боялися ті, хто мав місце на лежанках. Вони кричали захриплими, знесиленими голосами, падали і проривалися вперед. Барак досі був переповнений, місця вистачало заледве для третини. Частина, попри усі заклики, залишилася лежати надворі, хвилювання їх надто виснажило, і сил повзти назад більше не було. У паніці вони опинилися на вулиці разом з іншими, а тепер так і залишилися там. Ветерани дотягли кількох з них до барака; у тумані вони не побачили, що двоє мертві. Стікали кров’ю – їх убило пострілами.
– Обережно! – У білому мареві почулися певніші, ніж у мусульман, кроки.
Кроки наближалися і зупинилися перед бараком. Зазирнув Левінські.
– Берґере, – прошепотів він, – де 509?
– У двадцятому бараці. А що таке?
– Вийди-но.
Берґер пішов до дверей.
– 509 більше не треба боятися, – швидко випалив Левінські. – Гандке мертвий.
– Мертвий? Через бомбу?
– Ні. Мертвий.
– Що сталося? Есесівці поцілили в нього в тумані?
– Ми поцілили в нього. Цього досить, га? Головне – він труп. Гандке був небезпечний. Туман зіграв нам на руку. – Левінські вмовк. – Ти побачиш його в крематорії.
– Якщо вистрелили з малої відстані, будуть сліди пороху й опіки.
– Це були не постріли. У тумані і колотнечі порішили ще двох бонз. Двох найгірших. Один з нашого барака, він доніс на двох людей.
Пролунав відбій тривоги. Немов роздертий вибухами, туман розсіювався. У ньому засяяла небесна блакить, а тоді засріблилася, і сонце наповнило його білим блиском. Наче темні ешафоти, почали з’являтися вартові вежі.
Хтось наближався.
– Обережно, – прошепотів Берґер. – Левінські, зайди всередину і сховайся.
Вони зачинили за собою двері.
– Іде хтось один, – прислухався Левінські. – Це не страшно. Вони вже тиждень не з’являються по одному. Бояться.
Двері обережно прочинилися.
– Левінські тут? – спитав чийсь голос.
– Чого тобі?
– Ходи скоро, я приніс.
Левінські зник у тумані.
Берґер роззирнувся.
– Де Лєбенталь?
– Пішов у двадцятий. Хоче повідомити 509.
Повернувся Левінські.
– Чув, що там сталося? – спитав Берґер.
– Так. Ходімо на двір.
– Що таке?
Левінські вдоволено сміявся. На вологому від туману обличчі було добре видно зуби, очі й широкий ніс.
– Завалилася частина казарми СС, – повідомив він, – є загиблі й поранені. Скільки – точно не знаю. В бараці 1 – втрати. Пошкоджено зброярню і склад. – Він сторожко дивився в туман. – Треба дещо заховати. Можливо, лише до вечора. Ми дещо дістали. Але до приходу СС часу в наших людей було обмаль.
– Давай сюди, – мовив Берґер.
Вони стали якомога ближче, Левінські передав Берґерові важкий згорток.
– Зі зброярні, – прошепотів він. – Сховай у твоєму куті. Я маю другий. Сховаємо його в дірі під ліжком 509. Хто там тепер спить?
– Агасфер, Карел і Лєбенталь.
– Добре, – сопів Левінські. – Вони спрацювали швидко. Щойно бомба розвалила стіну. Есесівців не було. А коли повернулися, наші люди вже давно зникли. Ми захопили не лише це, а більше. Решту сховають у тифозному відділі. Розподілений ризик, розумієш? Вернерівський принцип.
– А СС не помітить, що чогось бракує?
– Можливо. Тому ми й не залишаємо нічого в робочому таборі. Ми взяли небагато, і там усе догори дригом стоїть. Може, вони й не помітять нічого. Ми спробували підпалити зброярню.
– Ви до біса добре попрацювали, – сказав Берґер.
Левінські кивнув.
– Щасливий день. Ходи, сховаймо непомітно. Тут ніхто нічого не підозрює. Розвиднюється. Більше захопити не вдалося, бо СС повернулися швидко. Думали, понищило загороди, стріляли в усе, що траплялося на шляху. Боялися спроби втечі. Тепер наче заспокоїлися трохи. Виявили, що колючий дріт не постраждав. Нам неймовірно пощастило, бо робочі бригади через загрозу втечі в тумані не вийшли в місто на роботи. Так до справи змогли взятися наші найкращі люди. Можливо, незабаром буде перекличка. Ходімо, покажеш мені, де можна залишити здобич.
За годину вийшло сонце. Небо стало м’яке і блакитне, а туман повністю зник. Молоді й вологі, мов після душу, поля з рядками дерев мерехтіли свіжою зеленню. Після обіду 22-й барак почув, що під час і після бомбардування застрелили двадцять сім в’язнів; дванадцятьох убило в 1-му бараці, двадцять вісім поранено осколками. Загинули десятеро есесівців, серед них Біркгойзер із гестапо. Гандке і двоє з барака Левінські були мертві. Прийшов 509.
– А що з тим папером, який ти дав Гандке на швейцарські франки? – спитав Берґер. – Якщо його тепер знайдуть серед речей Гандке? Раптом він потрапить до рук гестапо? Ми про це не подумали!
– Подумали, – відказав 509 і витяг з кишені аркуш паперу. – Левінські про це потурбувався. Він забрав собі речі Гандке. Щойно Гандке порішили, його мотлох украв для Левінські надійний капо.
– Чудово. Розірви його! Левінські сьогодні молодець! – Берґер перевів подих. – Сподіваюся, тепер у нас буде хоч трохи спокою.
– Можливо, залежно від того, хто буде новим старостою блоку.
Над табором раптом з’явилася зграя ластівок. Довго, великими спіралями вони кружляли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.