Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

Вона так і зосталася там лежати, не маючи сили підвестись та глянути навколо.

— Рятуйте! — почула вона дикий крик коханця, але ще важче припала до килима.

В покої чулося якесь метушіннє, і їй здавалося, що там було повно примар і що вона вмирає від жаху. Нарешті Бенедетто, пробігаючи поуз, наступив їй на руку і, кинувшись від болю, розплющила очі.

Вона побачила, що коханець метушиться по хаті. Очі у нього були божевільні, волоссє та борода скудовчені, одежа подерта. Несподівано він упав. Марії здалося, що світло одразу потемніло, мов його заступили прозорі тіні...

Другого дня Марію Дольчепане та Бенедетто Порта зна­йшли неживими.

13.09.1875 р., м. Миколаїв, Львівщина — 14.02.1940 р., Львів.

Літературознавець, перекладач. Закінчив юридичний факультет Львівського університету.

Видав єдину збірку оповідань «Опалева мряка» (Ізмарагд, Львів, 1936), з якої походить оповідання «Мумія».

Небо накинуло на себе важке, олов’яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.

Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.

Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.

— Чи тут мешкає пані Оленецька? — спитав рудий носильник.

— А де ж би? На даху?.. Тут! — бурмотів дверник.

Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.

— Ну, де? Не жартуйте, пане... Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте...

— Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..

— Зараз, зараз! Не будьте такі гострі...

— А де комірниця?

— Ну, вона вже йде, тільки її не видно... Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас...

Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.

Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір’я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.

Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».

Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.

Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.

Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.

Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.

* * *

Чи літо, чи зима, Оленецька ходила в шовковій вилинялій блюзці та в короткій, рябій, перкалевій спідничині. На голові носила старомодний чорний капелюх із білим струсиним пером. На плечі закидувала сіру, старанно позашивану пелерину, а шию обв’язувала червоною хусткою так, що ззаду телепався довгий, огняний язик.

Скільки років було в неї — не знав ніхто. Один сивий купець говорив, що запам’ятав її такою, коли ще був малим хлопцем. Чи вона панна, чи вдова — не знав ніхто. Загалом говорили, що стара панна.

Відки брала гроші на життя — теж не знав ніхто.

Коли не коли з’являлась черниця, балакала з нею пару хвилин у сінях, і зникала.

Оленецька не мала ліжка; спала на старій поламаній софі й накривалася подертою ковдрою. Якась душа змилосердилася була над нею й справила їй залізне ліжко та гарну постіль. Але вона цей дарунок продала й далі спала на своїй старій поламаній софі та далі накривалася подертою ковдрою.

Раз на день, в полудень, вона виходила з кімнати, щоб купити собі їжу. Тоді замикала двері на ключ, робила над ними знак хреста й між одвірки вбивала