Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хто повірив тому, що казали, хто не цікавився ні вірити, ані не вірити. Але кількох з тих, котрі давали Джулії заробіток, вдалося одбити. Коли з мізерного заробітку та одібрати значну частину — се значить потайно і невидимо засудити людину на смерть.
Працюючи на одному ґрунті, Марія Дольчепане та Бенедетто Порта так з’єдналися, що коли чоловік поїхав на війну, вона перейшла жити в будинок Порта, в той самий, що колись належав Кастелло, в ті самі покої, де жила Джулія...
Марії було дуже приємно походжати по тих самих покоях, з яких Джулія мусіла піти на злиденне життє. Але, власне, вона в душі почувала себе так, мов опинилася в чужих покоях, в яких є якісь незнані господарі. Ті похмурі покої, ті пишні фрески і строгі меблі пригнічували її, що вийшла з міщанської родини, що розбагатіла завдяки якимсь темним справам під час повстання.
Через місяць вмерла від голоду дитина Джулії, а вона сама отруїлася.
Коли Марія почула про се, їй стало якось легко на серці, наче з її дороги вступилася якась навісна постать. Вона навіть вийшла на балькон, коли тіло Джулії везли на кладовище. Чорні коні трохи не бігом провезли чорний фургон з труною. П’яний візник сидів боком і голосно вигукував, підганяючи їх.
Марії стало чогось ніби страшно. Вернулася в покої, походила по них, але не заспокоїлася. Тоді щоб розважитись, спустилася на вулицю. Біля виходу стояла стара Катерина, сторожова жінка.
— Сіньору Джулію вже одвезли на кладовище, — сказала стара Марії і додала: — вона стільки мучилася на світі! Все щастя своє і найтяжчу свою першу муку вона зазнала тут, у цих палатах, і вона сюди вернеться...
— Що ти говориш дурниці! — скрикнула Марія і поблідла.
— Так завсіди буває... от наприклад... — почала стара, але сіньора не схотіла далі слухати, а швидше пішла геть.
Увечері Марія не знала, що робити, так їй було чогось тяжко і страшно. Їй здавалось, що в покоях темно, що світло тьмяне і ніяк не може подолати темряви і що скрізь навколо чується якийсь невидимий рух. Вона боялася привидів, як їх боялися всі в тому старому місті, де життє майже без одміни було таке, як віки назад, де думки і вірування передавалися незайманими від дідів, від прадідів.
Покоївка була бліда, і все в неї падало з рук.
— Що з вами, Франческо? Які ви неуважні! — сказала Марія.
Дівчина зупинилася і прошепотіла:
— Сіньора... стара Катерина каже, що в о н а сюди вернеться...
— Дурниці! Дивіться краще, що ви робите!.. — але сама при цьому здригнулася.
Того вечора її мав одвідати Бенедетто Порта і вона одпустила слуг раніше як завсіди.
— Сіньорі самій не буде страшно? — спитала друга покоївка, збираючись іти геть.
— Чого?
— Та так!
Дівчина пішла, і Марія зосталася сама. В ту ж мить їй здалося, що в покої хтось є, тільки вона його не бачить.
Надворі розгулявся вітер і добивався у віконниці. Иноді здавалось, що то добивається свідома істота, так ритмічно і так уперто стугонів він.
Марію охопив жах, вона боялася ворухнутися, оглянутися, хоч і здавалося, що поруч хтось стоїть. Вона була майже непритомна, коли прийшов коханець. Ледве її пригорнув, як у двері хтось постукав: раз, два, три...
Бенедетто одскочив від Марії.
— Увійдіть! — крикнула вона.
Але ніхто не увійшов.
Знову постукали.
— Увійдіть! — ще голосніше крикнула сіньора.
Знову ніхто не увійшов. Вона одчинила двері і виглянула у передпокій. Там нікого не було. У неї затрусилися ноги і ослабли руки.
— То, мабуть, вітер, — сказав непевним голосом Бенедетто.
В покої пролетів якийсь чудний згук, схожий на глузливий далекий жіночий сміх.
— Боже! — скрикнула Марія.
І їм обом одразу здалося, що вони опинилися в численному гурті невидимих немилосердних ворогів.
Марія кинулась у покій, де спали її діти. Бенедетто теж опинився там. Тільки вони зачинили за собою двері, як иньші двері, навпроти, що ніколи не одчинялись, раптом безшумно одхилилися, наче входив хтось невідомий. Марія скрикнула і кинулась, щоб вернутися туди, відкіль вона тільки що вийшла. Але двері не одчинялися. Вона налягла на них, повертала ключ, але вони були наче приковані.
— Геть! Геть! Пусти! — люто прошепотів Бенедетто Порта, щосили одпихаючи її і сам добиваючись у двері.
Вони шалено стали одпихати один одного. Кожний жадав швидше вирватись відтіль. Їм здавалося, що за ними хтось стоїть і що все покриває темний туман, чи дим.
— Геть, проклята, ти мені заважаєш! — крикнув нарешті Бенедетто і так одпихнув Марію, що та впала ниць на килим біля дитячих ліжок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров», після закриття браузера.