Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

їхніх перетинах. Не мав певності, де вперше «прокинувся» минулої ночі, але мені вдалося виділити не надто велику частину міста, на терені якої, був переконаний, це й сталося. Повернувся поглядом до вежі та уважно занотував число перехресть і поворотів, які мені слід здолати, щоб ді­статися вихідного пункту. Може, опинившись там і роздивившись, я знайду щось, що оживить мої спогади із загублених днів. Раптом запрагнув роздобути папір і перо, щоб зробити начерк околиці. І тут я збагнув значення вогнища.

Веріті використав обпалену паличку, щоб нарисувати карту. Але на чому? Я обдивився кімнату — стіни без шпалер. А от на простінках, покритих білими кам’яними плитами, було щось вирізано… Я підійшов, щоб роздивитися зблизька. Мене переповнило здивування. Я поклав долоню на холодний білий камінь, тоді виглянув крізь брудне вікно поруч із ним. Просунув пальцями по річці, яку бачив оддалік, потім знайшов гладенький слід дороги, що її перетинала. Панель поруч із кожним вікном зображала вид, що з нього відкривався. Дрібні ієрогліфи та символи могли бути назвами міст чи земельних маєтків. Я протер вікно, але більша частина бруду була ззовні.

Тепер мені стало зрозумілим значення розбитого вікна. Веріті вибив цю шибку, аби краще роздивитися, що там за нею. А затим розпалив вогонь і скористався обпаленою паличкою, щось відтворюючи, ймовірно, на карті, яку приніс із Оленячого замку. Та що саме? Я підійшов до розбитого вікна, придивився до панелей обабіч нього. Чиясь рука торкнулася лівої з них, стираючи пил, і залишила на ній свій відбиток. Я поклав на цей відбиток власну долоню. Веріті протер панель, виглянув у вікно, а тоді щось перемалював собі. Годі сумніватися, що це й було його метою. Я замислився, чи зображення на панелі якось узгоджувалося з позначеннями на карті, яку він мав при собі. Хотілося б мені мати копію Кеттрікен, аби порівняти з нею, та марно.

За вікном видно було гори на північ від мене. Звідти я й прийшов. Придивився до краєвиду, а потім спробував зіставити його з гравіюванням на панелі поруч зі мною. Мерехтіння привидів минулого збивало мене з пантелику. То я бачив зарослу лісом околицю, то дивився на виноградники й поля збіжжя. Єдиною спільною рисою обох краєвидів була чорна стьожка дороги, що просто, наче стріла, вела в гори. Я провів пальцем по панелі знизу вгору, відстежуючи дорогу. Наприкінці неї дістався гір. Там, де дорога роздвоювалася, було намальовано кілька ієрогліфів. А ще в панель поміщено маленький блискучий кристалик.

Я схилився ближче до панелі та намагався роздивитися маленькі ієрогліфи на ній. Чи пасували вони до позначень на карті Веріті? Чи були це символи, які могла б розпізнати Кеттрікен? Я вийшов з кімнати у вежі та збіг униз сходами, проходячи крізь привидів, які ставали дедалі сильнішими. Зараз я виразно чув їхні слова і помічав проблиски гобеленів, які колись прикрашали стіни. На них було зображено численних драконів.

— Старійшини? — спитав я у кам’яних стін. Вони луною повторили мої слова, і це відлуння, тремтячи, розійшлося сходами вниз і вгору.

Я шукав чогось, на чому зміг би писати. Подерті гобелени перетворилися на вогке ганчір’я, що розпадалося від дотику. Дерево було старим і гнилим. Я виламав двері до якогось внутрішнього приміщення, сподіваючись, що його вміст добре зберігся. Опинившись там, виявив, що до стін прикріплено дерев’яні полиці з перегородками, а всередині кожної з них лежав сувій. Ці сувої здавалися справжніми, так само, як і письмове приладдя на столі в центрі кімнати. Та, коли я їх торкався, пальці відчували тільки залишки примарного паперу, крихкі й ламкі, як попіл. Мої очі вихопили стос свіжих аркушів пергаменту на зовнішній полиці. Пальці навпомацки відштовхнули зігнилі останки, і врешті знайшовся придатний шматок, не більший за дві мої долоні. Він затвердів і пожовк, та ще міг послужити. У важкій закоркованій пляшечці містилися засохлі залишки чорнила. Дерев’яні руків’я письмового приладдя давно розсипалися, але металеві наконечники вціліли і були досить довгими, щоб я міг добре їх тримати. Озброєний цими знаряддями, я повернувся до кімнати з картою.

Поплювавши, я повернув чорнило до життя, а тоді чистив перо об долівку, доки воно знову не засяяло. Розпалив наново рештки вогнища Веріті, бо надвечірнє сонце затулили хмари, і світло, що просочувалося крізь закурене вікно, потьмяніло. Я став навколішки перед панеллю, протертою Веріті, та скопіював, як умів, дороги, гори і все інше, перенісши це на шматок затверділої шкіри. Пильно придивлявся до маленьких ієрогліфів і перерисував на пергамент, скільки вдалося. Може, Кеттрікен зрозуміє їх. Може, коли ми порівняємо мою незугарну карту з тією, що була в неї, якісь спільні риси наберуть сенсу. Зрештою, це все, що я міг зробити. Коли ж закінчив, сонце надворі сідало, а мій вогонь вигорів так, що зостався тільки жар. Я сумно глянув на свою дряпанину. Ні Веріті, ні Федврен не мали б підстав захоплюватися моїм витвором. Але доведеться обійтися цим. Упевнившись, що чорнило висохло і не розмажеться, я сховав пергамент під сорочку. Тепер ні дощ, ні сніг не змиють моїх позначень.

Коли я вийшов із вежі, вже западала ніч. Мої примарні товариші давно розійшлися по домівках, до камінів та вечері. Я йшов вулицями серед десятків людей, що або поспішали додому, або шукали вечірніх пригод та розваг. Проминав заїзди й таверни, де, здавалося, яскріло світло, чув веселі голоси, які долинали зсередини. Дедалі складніше було розгледіти справжні вулиці й будинки — порожні та покинуті. Було доволі неприємно ходити з пересохлим горлом і порожнім животом, що аж бурчав від голоду, між заїздами, де привиди напихалися примарною їжею, веселилися і виголошували гучні тости за здоров’я одне одного.

Мої плани були простими. Я маю дістатися ріки та напитися. Тоді зроблю все, що в моїх силах, аби повернутися до першої частини міста, яку я запам’ятав. Там знайду якийсь притулок на ніч, а на світанку вирушу в гори. Сподівався, що, коли піду шляхом, яким, ймовірно, сюди дістався, щось розворушить мою пам’ять.

Я стояв над річкою навколішках, одною долонею спершись на камінь бруківки, у другу набравши холодної води, яку жадібно пив, аж раптом з’явився дракон. Ще мить тому небо наді мною було порожнім. Тоді все засяяло золотим блиском, заповнилося шумом ударів великих крил, схожим на фуркотіння фазанячих крил у польоті. Люди довкола мене кричали, хто здивовано, хто захоплено. Величне створіння пірнуло вниз, просто на нас, описало коло. Від спричиненого ним вітру кораблі загойдалися, ріка захвилювалася. Затим дракон знову зробив коло й без попередження цілковито зник із поля зору, занурившись у річку. Золоте світло, яке він випромінював, погасло, а ніч без нього здалася ще темнішою.

Я інстинктивно відсахнувся від примарної хвилі, що рвонулася на берег, коли ріка поглинула дракона. Люди довкола мене з очікуванням вдивлялися у воду. Я глянув туди ж, куди й вони. Спершу не побачив нічого. Тоді вода розступилася — і з ріки виринула велика голова. З неї капала вода і, виблискуючи, стікала по золотій драконовій шиї. Всі розповіді, які я чув колись, описували драконів як червів, ящерів чи зміїв. Та, коли цей дракон виринув із ріки, витягаючи крила, з яких стікала вода, я подумав про птахів. Коли ж це величезне створіння з’явилося