Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

що обмежився читанням останніх гюґоліанських збірок. З отих ранніх дукиня Ґермантська, звісно, взяла для присмачування своєї балачки лише кілька блискіток. Але коли ми цитуємо вірш, висмикуючи його отак із цілосте, притягальна його сила зростає вдесятеро. Вірші, які впливли в мою пам’ять або ж спливли в ній за обідом, магнетично притягували до себе твори, в ряді яких звикли стояти, і то так нездоланно, що наелектризовані мої руки понад дві доби не могли опиратися силі, яка скеровувала мене до тома зі «Східними мотивами» і «Піснями смерку». Я кляв лакейчука за те, що він подарував своїм односельцям мій примірник «Осіннього листя», і зараз же післав його купити новий. Я перечитав ті збірочки від дошки до дошки і не заспокоївся, поки нараз не побачив вірші, що їх цитувала дукиня Ґермантська, вони чекали на мене у світлі, в якому та їх скупала. Ось чому те, що можна було запозичити з розмов із дукинею, нагадувало відомості, подибувані в якійсь замковій книгозбірні; книгозбірня та старомодна, некомплектна, нездольна задовольнити духовні запити, позбавлена майже всього, в чому ми кохаємося, але в ній можна знайти цікаву інформацію чи напасти на зовсім нову для нас чудородну сторінку, що западе нам у помку разом із думкою, що знайомство з нею ми завдячуємо пишній панській садибі. А як трапиться Бальзакова передмова до «Пермського монастиря» або неопубліковані Жубе-рові листи, то час, проведений у цьому замкові, нам уже видається куди пліднішим, ніж був насправді, випадкова знахідка змушує нас забути безплідну порожнечу життя, яке ми там вели.

З цього погляду, якщо попервах вищий світ не міг дати мені того, чого сподівалася моя уява, а отже, вразив мене не так відмінністю від світів, як схожістю з ними, то все ж помалу-малу вийшла наяв сильна його відрубність. Велике панство навчає тебе не менше, ніж звичайне хлопство; його мова присмачена всім, що стосується землі, давніх садиб, давніх звичаїв — усім, про що й гадки не має світ грошви. Даймо, що найпомірковані-ший у своїх запитах аристократ, зрештою, починає йти у ногу з часом, а проте його мати, вуйки, тітки у перших єднають його, коли він згадує своє дитинство, з тим життям, якого зараз сливе ніхто собі не уявляє. Вступивши до покою, де лежить небіжчик, дукиня Ґермантська з першого ж погляду добачила б усі порушення звичаю, хоча й утрималася б від зауважень. Її разило, коли на погребі жінки йшли мішма з чоловіками, бо за обрядом жінки мають триматися окремо. Для Блока покрівець, певна річ, пов’язувався лише з покійником, бо у звітах про проводи згадуються «покривала з кутасами», а дук Ґермантський міг би здумати свої дитячі літа, коли він бачив, як тримали покрівець на вінчанні принца Маї-Несле. Сен-Лу продав своє многоцінне «Генеалогічне дерево», старі портрети Буйонів та листи Людові-ка XIII, аби купити Кар’єра й меблі модерн, а дуцтво Ґермант-ське (у пориві почуття, в якому палке замилування в мистецтві, може, грало найостаннішу ролю і яке не підносило їхнього гонору) зберегло прегарні Булеві меблі, що аж брали на себе очі мистця! А літератор був би захоплений їхньою розмовою, бо вона була для нього, — адже голодний не потребує для себе іншого голодного, — живим словником усіх отих виразів, які щодня відумирають, як-от «краватки Сен-Жозефа», «діти Марії» тощо, але ще живі на устах аматорів та затятих поборників минувшини, їхня розмова дає письменникові куди більше втіхи, ніж розмова з іншими письменниками, хоча, зрештою, така втіха небезпечна, бо письменник може повірити, ніби все віджиле гарне саме з себе, і знічев’я перенести його до свого твору живцем, тоді твір його буде в зародку мертвий, нудний, а автор утішатиме себе: «Все це гарне, бо правдиве, записане з живих уст». Великопанські бесіди дукині Ґермантської були, одначе, гожі тим, що точилися ладною францужчиною. Це усправедливлювало дукиню, коли та робила сміх зі слів «езотеричний», «космічний», «пітий-ський», «гіперболічний», яких уживав Сен-Лу, як і з його меблів від Бінга.

Але все те, про що мовилося у дукині, на відміну від кущів глоду і частування мадленками, було мені далеке. Можна б сказати, що всім цим побрехенькам (дотичним більше до суспільства, ніж до індивіда), які вступили в мене на хвильку і заволоділи мною чисто фізично, нетерпеливилося хутчій із мене вийти. Я кидався в кареті на всі боки, як заклинач. Я чекав на новий обід, де сам би корчив із себе принца X чи дукиню Ґер-мантську і говорив їхнім голосом. Та наразі мої губи трепетали, переповідаючи їхні речі, і я марно силкувався осадити свою думку, розімчану запаморочливою відцентровою силою. Витримати тягар усього цього самому в повозі, де я голосно сперечався з уявним розмовником, було мені не до снаги, і я з гарячковим нетерпцем чекав тої миті, коли зможу врешті подзвонити до брами пана де Шарлюса. Потім я довго ще балакав сам до себе, повторюючи те, що збирався передати йому, і зовсім не думаючи про те, що ж скаже мені він, балакав у вітальні, куди мене провів лакей. Від хвилювання я майже нічого не помічав. Мені так умерло хотілося, щоб пан де Шарлюс вислухав мене, аж, зрештою, мене ошанув жах на думку, що барон уже спить і що я муситиму в себе дома протвережуватися після словесного сп’яніння. І справді, упевнившись, що збігло вже двадцять п’ять хвилин, я подумав, що мене забуто в цьому салоні, про який, попри довге чекання, я міг би лише сказати, що це величезна, ясно-зелена кімната, обвішана портретами. Потреба говорити заважає не тільки слухати, а й бачити, — в цьому разі цілковитий брак зовнішнього опису — це вже опис нашого душевного стану. Я збирався покинути салон і когось нагукати, а як ніхто не озветься, добратися самому до сіней і звеліти випустити мене, аж це, тільки я встав і ступив кілька кроків по мозаїчному паркетові, з заклопотаною міною вступив камердинер.

— Досі пан барон приймав одвідувачів, — заявив він. — Ще кілька осіб чекають на нього. Але я неодмінно доб’юся, аби барон прийняв вас, я вже двічі телефонував до секретаря.

— Прошу не клопотатися; ми домовлялися з паном бароном про зустріч, але вже нерано, і якщо він зайнятий, я прийду іншим разом.

— Ні, ні, пане, не йдіть, будь ласка! — гукнув камердинер. — Пан барон