Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

XIV

Надворі стояла осіння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землі встає важка пара і закриває від очей світ білий, якісь померки стоять над землею, і люди снували у тому мутному світі, наче непривітні тіні.

Вечоріло. Над землею розіслалася чорна ніч. По хатах запалювали світло, по улицях — ліхтарні. Жовтий світ їх мутним кружалом стояв у густому мороці ночі і ледве-ледве освічував те місце, де стояли ліхтарні. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазній калюці, прокльони на дощ, на негоду. Все поспішало додому, всяке шукало собі захисту, ховалося по хатах. Одні хурщики торохтіли по опустілих улицях, вигукуючи охриплим від негоди голосом: "Давать? Давать?" Ніхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, і від суму вони, знай, переїжджали з одного місця на друге.

Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не ні одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав світлом від гори і до самого низу. По всіх хатах і проходах повно гласних, котрі то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут і світліші князі, і вельможні пани, і заможні дуки-купці, і наш брат сіра-сіромаха... Слово по слову — ціле море слів, гук і гам стоїть, мов у вулику перед рійбою.

Що ж за діло зібрало сих людей докупи, що за рада зібрала їх з близьких і дальніх країв і повітів?

А ось увійдім, послухаймо.

Дзвоник предсідателя давно вже гуде і ззиває до місця гласних, що розтеклися по всіх усюдах, гомоніли одно з другим, ґвалтуючи цілими купами.

— Господа! Прошу занять места! — гука предсідатель, утомившись дзвонити. І, перегодивши, знову дзвоне.

— Чуєте, дзвонять!.. Буде... годі! — почувається то там, то там. І поодинокі тузи, одстаючи від куп, простують до місця, тоді як юркі сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сиві бороди, порозкидавшись по залі, крізь окуляри обдивляються купи, а товстопузі купці, стоячи під дверима, пихтять та втираються червоними платками. Одні сірі-сіроманці, скупившись у кутку під стіною, смиренно стоять собі, похнюпивши голову, мов винуваті, котрих зібрались судити.

— Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов... — знову гука предсідатель.

— Чуете? Чуете? — і купи шарахнули до місць. Гомін та рип чобіт, рип чобіт та гомін... і тільки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.

Аж ось посідали гласні. Дзвоник вгаває. Тихо, хіба то пронесеться неясне шептання.

— Господа! — почав предсідатель. — Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.

— Та гроші за Колісника заплачені! — не то спиталася, не то прямо казала якась сіра свита.

— Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.

— Який же преділ положити? Під суд злодія — от увесь преділ!

— Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.

— Послухаємо.

— Господа! — скрикнув, червоніючи, предсідатель. — Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. — І, посовавшись на місці, знову почав. Плавно і красно лилась його бурлива річ, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знімалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе і зміта, грізна, як той грім, що розбиває всяку заборону на своєму сліду... Без жалю, немилосердно він катував лихую замашку до крадіжки, безчестив злодійські заміри, окидаючи усіх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвінким та гудючим голосом.

— Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, — сказав він, переводячи духа, — неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? — гукнув він, наче випалив з рушниці. Він не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути і вирікти його гіркі шкоди та утрати: дивно, що земля не розійдеться під ногами такого злочинця і не пожре відразу, що грім небесний не положить його на місці, як тільки зла думка здійметься у його голові. Живе ж така огида і паскудить світ і людей! Ми, не знаючи спершу нічого, живемо з ним, братаємося, хліб-сіль водимо укупі, а потім, як виявиться, другі кивають і на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. — Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники — это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.