Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Та навіть для тих, хто хотів повертатися додому, це часто виявлялося неможливим. Вони не мали грошей, харчів було дуже мало. У таборах в’язнів звільняли, даючи їм на дорогу голодний пайок — по 500 грамів хліба на день[1840]. Та навіть цього на дорогу не вистачало, бо часто вона тривала набагато довше, ніж очікувалося, бо на малочисленні літаки і поїзди на південь квитків дістати було майже неможливо. На красноярському вокзалі Аріадна Ефрон побачила, що там так багато людей, що «виїхати було неможливо, просто неможливо». Там були люди з усіх норильських таборів. Зрештою вона зовсім несподівано дістала квиток: випадково в одної жінки був зайвий. В іншому разі вона могла б там чекати кілька місяців[1841].

У схожому переповненому вагоні Галина Усакова, як і багато інших, вирішила проблему повернення додому, залізши на багажну полицю[1842]. Інші так додому й не доїхали: частими були випадки, коли звільнені в’язні вмирали по дорозі додому. Ще інші помирали вже вдома за кілька тижнів чи місяців після повернення. Роки виснажливої праці в таборах, тяжкий шлях додому, почуття після повернення — все це часто спричинялося до серцевих нападів та інсультів. «Як багато людей померли від цієї свободи!» — дивувався один в’язень[1843].

Дехто знову потрапляв до тюрми. В одному з документів МВД йшлося, що звільнені в’язні з воркутинських, печорських та інтинських таборів не мають змоги купити собі одягу, взуття чи постільної білизни, оскільки «у містах за Полярним колом немає ринків». З відчаю колишні в’язні йшли на правопорушення для того, щоб їх знову арештували. У тюрмі їм принаймні видавали хлібний пайок[1844]. Начальство в таборах цьому не дуже опиралося: зіткнувшися з проблемою нестачі робочої сили, адміністратори на Воркуті не виконували наказів згори і насправді намагалися перешкодити певним категоріям в’язнів іти з копалень[1845].

Ті, кому вдавалося повернутися до Москви, Ленінграда чи міст і сіл, де вони раніше мешкали, не завжди знаходили вдома легше життя. Виявилося, що самого по собі звільнення не досить для відновлення «нормального» життя. Без документів, які б підтверджували реабілітацію — тобто скасовували вирок, — колишні політичні в’язні продовжували перебувати під підозрою.

Правда, за кілька років до того їм би видали «вовчі білети», які забороняли колишнім політичним в’язням жити у великих містах Радянського Союзу або поблизу них. Тепер «вовчі білети» скасували, проте і далі було тяжко знайти житло, роботу, а у випадку Москви — отримати дозвіл на проживання у столиці. На колишніх в’язнів чекали конфісковані помешкання і продані речі. Багато їхніх родичів, які теж стали «ворогами», вже померли або зубожіли: сім’ї в’язнів носили на собі тавро «ворогів», їх піддавали різним формам офіційної дискримінації, забороняли певні види роботи. Місцева влада, як і раніше, до колишніх політичних ставилася з підозрою. Томас Сговіо цілий рік провів, пишучи скарги і апеляції, і тільки після цього йому було офіційно дозволено мешкати у квартирі його матері[1846]. Для інших в’язнів неможливим виявлялося отримувати пенсію[1847].

Ці особисті проблеми разом із відчуттям несправедливості спонукали багатьох добиватися повної реабілітації, але й цей процес був непростим. Багато для кого такої можливості взагалі не існувало. Наприклад, МВД категорично відмовлялося переглядати справи в’язнів, засуджених до 1935 року[1848]. Посвідчення про реабілітацію не отримували і ті, кого вже в таборі було засуджено до додаткових термінів — не має значення, чи то за непокору владі, чи за кримінальний злочин[1849]. Заборонявся і перегляд справ найвисокопоставленіших більшовиків — Бухаріна, Каменєва, Зінов’єва та інших, — і ті, кого було засуджено в результаті розслідувань у їхніх справах, чекали на реабілітацію аж до 1980-х років.

Реабілітація була довгою справою. Прохання про реабілітацію мали надходити від самих в’язнів або їхніх родин; щоб це прохання задовольнили, потрібно було писати по два, три, а то й набагато більше разів. Та навіть після начебто успішного закінчення цей нелегкий процес часом міг повертатися назад: Антон Антонов-Овсєєнко отримав посвідчення про посмертну реабілітацію свого батька, яке 1963 року було відкликане[1850]. Багатьох колишніх в’язнів цей процес подачі клопотань і очікування результатів дуже виснажував. Ті, хто отримували виклики з’явитися на засідання комісії, яке зазвичай відбувалося у відділеннях МВД чи міністерства юстиції, часто, вирушали туди із запасом одягу і харчів, супроводжувані плачем рідні і певні того, що їх знову відішлють ні з чим назад[1851].

На найвищому рівні радянської влади існували побоювання, що процес реабілітації може піти надто швидко і зайти надто далеко. «Ми боялися, справді боялися, — згодом писав Хрущов. — Ми боялися, що відлига може спричинити потоп, який ми не зможемо контролювати і в якому потонемо»[1852]. Колишній старший слідчий КГБ Анатолій Спраговський згадує, що у 1955–1960 роках він під час відряджень у Томській області опитував свідків, бував на місцях, де начебто відбувалися злочини. Серед іншого він дізнався, що колишніх в’язнів звинувачували у змовах з метою висадження в повітря заводів і мостів, яких насправді не існувало. Та коли Спраговський написав Хрущову, пропонуючи спростити і пришвидшити процес реабілітації, він отримав категоричну відмову: здавалося, що московські чиновники не хотіли, щоб помилки сталінських часів виглядали надто значними чи надто абсурдними, як не хотіли вони того, щоб перегляд старих справ ішов надто швидко. Анастас Мікоян, член сталінського політбюро, який залишився при владі і за наступного радянського керівництва, одного разу пояснив, чому неможливо реабілітувати людей надто швидко. Якщо їх усіх відразу проголосити невинними, «то буде ясно, що країною керує не законна влада, а зграя бандитів»[1853].

Комуністична партія теж остерігалася визнати надто багато помилок. Хоча було переглянуто понад 70 тисяч справ колишніх партійців, які вимагали поновлення свого членства в партії, з них було задоволено менше половини[1854]. В результаті всього цього повна соціальна реабілітація — з повним поновленням прав на роботу, житло і пенсію — залишалася дуже рідкісним явищем.

Набагато поширенішим за повну реабілітацію було те, що переживала і відчувала Ольга Адамова-Сліозберг, яка 1954 року подавала документи на власну реабілітацію і реабілітацію свого чоловіка. Два роки вона чекала. Потім, після таємної доповіді Хрущова 1956 року, вона отримала довідку. У ній ішлося, що її справу було переглянуто і закрито за браком доказів. «Арештована я була 27 квітня