Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Протягом кількох місяців після доповіді Хрущова МВД підготувало і значні зміни у структурі самих таборів. У квітні новий міністр внутрішніх справ Н. П. Дудоров надіслав свої пропозиції щодо реорганізації таборів до ЦК. Він писав, що становище у таборах і колоніях «уже протягом багатьох років не може бути гіршим». Він обстоював думку, що табори слід закрити, а найнебезпечніших злочинців перевести до спеціальних ізольованих тюрем у віддалених районах країни; як одну з таких можливостей він згадував район недобудованої залізниці Салехард-Ігарка. В’язні, що вчинили менш значні злочини, на його думку, мали залишатися у своїх місцевостях, відбуваючи свої терміни у тюрмах-«колоніях», і виконувати там нетяжку роботу на промислових і сільськогосподарських підприємствах. У пропозиціях йшлося також, що ні від кого не слід вимагати виконувати роботу лісорубів, шахтарів або будівельників чи будь-яку іншу тяжку некваліфіковану роботу[1830].

Та навіть важливішим за конкретні пропозиції був дух надісланого Дудоровим документа. Він не просто пропонував створення меншої за масштабами системи таборів; він пропонував створити якісно нову пенітенціарну систему, повернутися до «нормальної» системи чи принаймні такої пенітенціарної системи, яку могли б визнати «нормальною» інші європейські країни. Нові «колонії» вже не мали претендувати на свою економічну ефективність чи самодостатність. В’язні мали працювати для того, щоб оволодівати корисними навичками, а не для того, щоб збагачувати державу. Метою праці в’язнів мала стати їх реабілітація, а не державна вигода[1831].

Ці пропозиції викликали дивовижно потужні заперечення. Хоча представники економічних міністерств дали зрозуміти, що вони їх підтримують, керівник КГБ I. А. Сєров піддав пропозиції міністра внутрішніх справ нищівній критиці, назвавши їх «неправильними» і «неприйнятними», не кажучи вже про їх «марнотратність». Він виступав проти будівництва нових тюремних колоній, оскільки, на його думку, така політика «створюватиме враження наявності в СРСР величезної кількості місць ув’язнення». Він виступав проти ліквідації таборів і не розумів, чому зеки не мають виконувати роботи лісорубів і шахтарів. Зрештою, тяжка праця «допомагатиме їхньому перевихованню в дусі чесного трудового життя в радянському суспільстві»[1832].

Результатом цього зіткнення двох гілок служби безпеки стала дуже суперечлива реформа. З одного боку, сам ГУЛАГ — «Главное управление лагерей» — ліквідовувався. 1957 року було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси — Дальстрой і Норильськ. За ними було закрито й інші табори. Величезні потужності колишнього табірно-промислового комплексу відійшли відповідним відомствам — гірничовидобувному, машинобудування, лісового господарства, шляхового будівництва і т. ін.[1833] Після цього рабська праця вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці.

Разом з тим система судочинства залишилася незмінною. Судді залишалися так само політизованими, так само упередженими і так само несправедливими. Фактично не зміненою залишилася і система тюрем. Ті самі тюремники продовжували наглядати за виконанням того самого режиму в тих самих убогих камерах. Коли з часом система тюрем знову почне розростатися, реабілітація і перевиховання, якими так багато переймалися на словах, залишаться насправді такими самими другорядними і фіктивними, як і раніше.

Дивовижно злобні дебати між керівниками МВД і КГБ Дудоровим і Сєровим теж послужили прообразом нових, ширших дискусій. Йдучи за тим, що видавалося їм лінією Хрущова, ліберали прагнули швидких змін майже в усіх сферах радянського життя. Водночас прихильники старої системи бажали зупинити, повернути назад чи модифікувати ці зміни, особливо ті з них, які відбивалися на житті прошарку можновладців. Результат цього зіткнення можна було передбачити: не тільки відсутність змін у тюремних камерах, а й напівреформи, нові права для громадян, що дуже скоро скасовувалися, і громадська дискусія, яку відразу ж заглушили. Епоха, що отримала назву «відлига», справді була епохою змін, але змін особливого різновиду: реформи ступали на два кроки вперед, а потім відступали на один — а часом і на три — назад.

Звільнення, коли б воно не відбувалося, 1926 чи 1956 року, викликало у в’язнів змішані почуття. Геннадій Андреєв-Хомяков, звільнений у 1930-х роках, був здивований власною реакцією:

«Я собі уявляв, що не ходитиму, а танцюватиму, що коли я нарешті здобуду свободу, то буду п’яний від неї. Але коли мене насправді звільнили, я нічого такого не відчув. Я вийшов у ворота, пройшов останнього охоронця, не відчуваючи жодного щастя чи піднесення… На залитій сонцем платформі дві молодих дівчини у легких сукнях весело з чогось сміялися. Це мені здавалося дивовижним. Як вони можуть сміятися? Як можуть усі ці люди ходити тут, розмовляючи і сміючись, наче нічого у світі не відбувається, наче тут, прямо серед них, не відбувається щось страхітливе, що неможливо забути…»[1834]

Після смерті Сталіна і доповіді Хрущова звільнень стало набагато більше, а почуття звільнених навіть ще складнішими. В’язнів, що очікували провести за колючим дротом ще десятиліття, повідомляли про звільнення, а наступного дня вже відпускали. Одну групу засланців викликали посеред робочого дня до дирекції шахти, на якій вони працювали, і просто сказали їхати додому. Як згадував один із в’язнів, спецкомендант лейтенант Ісаєв відчинив сейф, вийняв їхні документи і роздав їм[1835]. В’язні, які подавали апеляцію за апеляцією, вимагаючи перегляду своїх справ, раптом розуміли, що це непотрібно — вони могли просто йти геть.

В’язні, які раніше не могли думати ні про що інше, крім свободи, раптом розуміли, що не хочуть свободи реальної: «… я сама собі не повірила, що, виходячи на волю, плачу. За чим?.. А таке відчуття, наче серце відірвала від найдорожчого і найулюбленішого, від товаришів по нещастю. Зачинилися ворота — і все кінчено»[1836].

Багато хто просто виявився до цієї свободи не готовим. Юрій Зорін, який 1954 року їхав у переповненому в’язнями поїзді на південь з Котласа, проїхав тільки дві станції. «Чому я їду до Москви?» — запитав він себе, а потім розвернувся і поїхав назад до свого старого табору, де його колишній начальник допоміг йому отримати роботу вільнонайманого. Там він залишився ще на 16 років[1837]. Євгенія Гінзбург знала жінку, яка справді не хотіла залишати свій барак: «Річ у тім, що я… Я не зможу жити на волі. Я… Я хотіла б залишитися в таборі!» — сказала вона подругам[1838]. Ще один в’язень писав у своєму щоденнику: «Я справді не хочу свободи. Що мене тягне на волю? Здається, що там… брехня, лицемірство, бездумність. Там усе фантастично нереальне, а тут все реальне»[1839]. Багато людей не повірили Хрущову і очікували чергового погіршення становища; вони залишалися