Читати книгу - "Маятник Фуко"

Лоренца. Вислизнувши з обіймів гігантів, вона стала у підніжжі шибениці перед Бельбо, з розпростертими руками, мовби бажаючи зупинити наступ, і крізь сльози закричала: «Та ви всі з глузду з’їхали, ну хто ж так робить?» Альє, який уже відступив був назад, зупинився на мить у нерішучості, тоді підбіг, щоб утримати її.

Потім усе відбулося впродовж якоїсь миті. З розпущеним волоссям, палахкочучи злістю, немов Медуза, Олькотт простягла свої пазурі до Альє, дряпаючи йому обличчя, а тоді відштовхнула його набік з усією стрімкістю, яку вона набрала, кидаючись на нього. Альє відступив, спіткнувшися ногою об жарівницю, зробив пірует навколо своєї осі, наче дервіш, і, вдарившись головою об якусь машину, впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. В ту саму мить П’єр кинувся до Лоренци, по дорозі виймаючи з піхов кинджал, що висів у нього на грудях. Тепер він був обернений до мене спиною, я не одразу зрозумів, що сталося, але тут побачив, як Лоренца з восковим обличчям ковзнула додолу, до ніг Бельбо, а П’єр підніс догори лезо, горлаючи: «Enfin, le sacrifice humain![304]» А потім, обернувшися до нави, закричав великим голосом: «I’a Cthulhu! I’a S’ha-t’n![305]»

Уся юрба, яка наповнювала наву, почала метушитися, дехто падав, втративши рівновагу, інші, здавалося, ось-ось перекинуть машину Кюньйо. Я почув — принаймні так мені здалося, хоч я не міг би й уявити собі такої гротескової деталі — голос Ґарамона, який говорив: «Прошу вас, панове, майте хоч краплю виховання…» Браманті в екстазі став навколішки перед тілом Лоренци, декламуючи: «Асар, Асар! Хто хапає мене за горло? Хто прибиває мене до землі? Хто пронизує кинджалом моє серце? Я не гідний переступити поріг дому Маат!»

Можливо, ніхто цього не хотів, можливо, вистачило б принесення в жертву Лоренци, але ревнителі вже просувалися до осердя магічного кола, яке завдяки нерухомості Маятника стало доступним, і хтось — я б присягнувся, що то був Арденті — гепнувся, підштовхуваний іншими, об стіл, який буквально зник, вислизнув з-під ніг Бельбо, і водночас, під дією того самого поштовху, розпочав своє рвучке й нестримне коливання Маятник, захоплюючи з собою свою жертву. Під вагою кулі линва натягнулася і, обкрутившися навколо, стиснула зашморгом шию мого бідолашного друга. Він підстрибнув у повітрі, повис на линві Маятника і, рвучко пролетівши до східного краю хорів, тепер, уже бездиханний (сподіваюсь), повертався назад у моєму напрямку.

Топчучи всіх поспіль, юрба знову відступила до країв, аби дати чудові простір. Штукар, який підштовхував кулю, захмелівши від воскресіння Маятника, допомагав його рухові, торкаючись безпосередньо тіла повішеного. Вісь коливання утворювала діагональ, що йшла від моїх очей до одного з вікон — безперечно, до того, де був вишкрябаний просвіток, крізь який через кілька годин повинен був проникнути перший промінь сонця. Тому я не бачив, як коливався Якопо, але гадаю, що все виглядало саме так, саме таку фігуру він виписував у просторі…

Голова Бельбо була другою кулею, нанизана вздовж лінії линви, що йшла від основи до ключа склепіння. І — як би це сказати — коли металева куля відхилялася праворуч, голова Бельбо, наче ще одна куля, відхилялася ліворуч, а потім навпаки. Впродовж певного часу дві кулі схилялися у протилежних напрямках, і тому фігура, яка мчала крізь простір, мала не прямолінійну, а трикутну структуру. Але якщо голова Бельбо підкорялася тязі напруженої линви, то його тіло — можливо, спершу в останньому спазмі, а потім у судомній жвавості дерев’яної ляльки — вирисовувало в порожнечі інші лінії, незалежно від голови, линви та кулі внизу, націлившись руками в один бік, а ногами — в інший. І в мене було відчуття, що якби хтось сфотографував цю сцену сполученими камерами Майбріджа, фіксуючи на плівці кожен момент у просторовій послідовності, реєструючи дві крайні точки, в яких опинялася голова в кожен період, дві точки, де зупинялася куля, точки ідеального перехрещення незалежних одна від одної линв голови та кулі й проміжні точки, позначені крайніми точками площини коливання тулуба та ніг, виявилось би, що повішений на Маятнику Бельбо нарисував у порожнечі дерево сфірот, підсумовуючи у свою екстремальну мить долю всіх світів, фіксуючи у своєму блуканні десять фаз безживного видиху та випадання того, що божественне, у світ.

Підштовхувач продовжував попихати цю скорботну гойдалку, але поступово, внаслідок якогось потворного додавання сил, якоїсь міграції енергій, тіло Бельбо знерухоміло, і линва з кулею коливалися лише на відтинку від його тіла до землі, а решта линви, яка з’єднувала Бельбо зі склепінням, простопадно повисла. І так Бельбо, втікши від помилки світу та його подій, тепер сам став точкою підвісу, Нерухомою Опорою, Місцем, до якого прикріплене склепіння світу, а куля на линві коливалася лише під його ногами, від одного полюса до другого, безупинно, земля тікала з-під неї, вказуючи на щораз то новий континент — і куля не могла, й ніколи не зможе вказати, де знаходиться Пуп Світу.

Збіговисько дияволістів, на хвилю приголомшене цим дивовижним явищем, знову почало горланити, а я тим часом сказав собі, що тепер історія справді добігла кінця. Якщо Год — це сфіра Слави, Бельбо здобув свою славу. Один-єдиний відважний жест примирив його з Абсолютом.

114

Ідеальний маятник складається з надзвичайно тонкої линви, яка не піддається стисканню і скручуванню, має довжину L, а до центру ваги має прикріплену певну масу. Для кулі центром ваги є її центр, для людського тіла — це точка на висоті 0,65 його зросту, якщо міряти від стіп. Якщо зріст повішаника 1,70 м, центр ваги знаходиться на висоті 1,10 м від його стіп, і довжина L становить цю довжину. Тобто, якщо голова разом із шиєю має довжину 0,30 м, центр ваги знаходиться на висоті 1,70-1,10=0,60 м від голови і на відстані 0,60-0,30=0,30 м від шиї повішаника. Період малих коливань маятника, визначений Гюйґенсом, дається формулою:

де L — у метрах, p = 3,1415927…, a g = 9,8 м/с2. З цього випливає, що формула (1) дає:

тобто приблизно:

Зверніть