Читати книгу - "Чотири сезони"

— Ще раз дякую вам, докторе Маккерон, — трохи задихано промовила вона. На її вилицях грав рум’янець, а горіхові очі сяяли. — Дуже вам дякую, за все.

Я трохи ніяково розсміявся.

— Сандро, ви говорите так, наче ми більше ніколи не побачимося. — Здається, то вперше і востаннє за весь час я назвав її християнським ім’ям.

— О ні, ми ще зустрінемося, — запевнила вона. — Я в цьому ніскілечки не сумніваюся.

І вона мала рацію. Хоча жоден з нас не міг передбачити страхітливих обставин, що супроводжували ту останню зустріч.

Пологи в Сандри Стенсфілд почалися різдвяного вечора, після шостої години. Сніг, що сипав увесь день, на той час уже став мокрим. А коли пішли перейми, тобто менш ніж за дві години, вулиці міста вкрилися небезпечною кіркою криги.

У місіс Ґібз, сліпої жінки, була велика простора квартира на першому поверсі, і о шостій тридцять міс Стенсфілд обережно спустилася вниз, постукала до неї в двері, дістала дозвіл увійти й спитала, чи можна їй скористатися телефоном, щоб викликати таксі.

— Що, люба, дитинка народжується? — розхвилювалася місіс Ґібз.

— Так. Пологи тільки-но почалися, але така негода, що я не можу ризикувати. Таксі їхатиме довго.

Вона зателефонувала, а потім набрала мій номер. О тій порі, о шостій сорок, перейми надходили з інтервалом у двадцять п’ять хвилин. Вона повторила мені, що турбується про все завчасу через погану погоду.

— Не хочу народити на задньому сидінні жовтої машинки, — сказала вона. Її голос звучав напрочуд спокійно.

Таксі спізнилося, а пологи в міс Стенсфілд протікали швидше, ніж я передбачав. Але я ж кажу — не буває двох однакових пологів, у всіх різна специфіка. Водій, побачивши, що його пасажирка скоро народить, допоміг їй спуститися слизькими сходинками, постійно застерігаючи «Дамочко, обережненько». А міс Стенсфілд лише кивала, бо дослухалася до своїх переймів і старалася глибоко вдихати-видихати. Мокрий сніг барабанив по вуличних світлофорах і дахах автівок, великими краплями, що збігалися докупи, танув на «шашечках» таксі. Згодом місіс Ґібз розказала мені, що молодий таксист нервувався сильніше, ніж її «сердешна мила Сандра». І це, напевно, і посприяло нещасливому випадку.

Іншою причиною майже напевно став сам метод.

Водій прокладав шлях ковзкими вулицями, повільно проминаючи місця ДТП, дюйм за дюймом протискаючись крізь забиті перехрестя, невпинно наближаючись до лікарні. У тій аварії він не сильно постраждав, і я зміг із ним поговорити в лікарні. Він сказав, що звук рівномірного дихання із заднього сидіння змушував його нервуватися. Він усе поглядав у дзеркало заднього виду, дивився: «вмира вона там чи шо». Сказав, що йому було б спокійніше на душі, якби вона кілька разів заволала на всю горлянку, так, як це мусить робити жінка, у якої почалися пологи. Раз чи два він спитав, як вона почувається, а вона лише кивнула, «гойдаючись на хвилях» — глибокими вдихами й видихами.

За два-три квартали від лікарні вона, певно, відчула наближення останнього етапу пологів. Минула година, відколи вона сіла в таксі (транспорт на вулицях ледве повз), та все одно для жінки, що народжує першу дитину, пологи відбувалися екстремально швидко. Водій помітив, що дихає вона вже по-іншому.

— Док, вона дихала тяжко, чисто тобі той пес у спеку, — сказав він мені.

Тобто почався «локомотив».

Майже тієї самої миті таксист розгледів, що в тягнучці на перехресті з’явилося вільне місце, і метнувся туди. Шлях до лікарні імені Вайт було відкрито. До неї лишалося менше за три квартали.

— Мені вже видко було статую тої баби, — сказав він. Прагнучи якнайшвидше спекатися задиханої вагітної пасажирки, він втопив педаль газу в підлогу, і таксі рвонуло вперед, ковзаючись колесами по крижаній кірці.

Я прийшов у лікарню пішки, і мій прихід збігся в часі з появою таксі лише тому, що я недооцінив кошмарний стан доріг. Думав, що вона вже нагорі, лежить у палаті, як законна пацієнтка з усіма заповненими документами, підготовлена до пологів, і потихеньку стежить за своїми переймами. Я саме піднімався нагору східцями, коли побачив, як раптово сяйнули дві пари фар і відбилися на клапті криги, яку двірники ще не встигли посипати вугільними крихтами. Я озирнувся якраз тоді, коли це сталося.

Коли з боку Медисон-сквер до лікарні підлетіло таксі з Сандрою, пандусом крила невідкладної допомоги саме обережно виїжджала карета «швидкої». Таксі мчало занадто швидко і спинитися просто не могло. Шофер запанікував і вдарив по гальмах замість натиснути плавно. Машина забуксувала, почала перевертатися на бік. Пульсація маячка «швидкої» заливала всю цю сцену рухомими смугами криваво-червоного світла, і, на мій переляк, одна з них вихопила з темряви обличчя Сандри Стенсфілд. І якусь мить я бачив обличчя зі свого сну: те саме скривавлене лице з розплющеними очима, які дивилися на мене з відтятої голови.

Я викрикнув її ім’я, спустився двома сходинками, але не втримався — ноги ковзнули, і я впав на спину. Пронизливий біль від удару ліктем паралізував мене, але свій чорний саквояж я примудрився не впустити. Решта сцени розгорталася перед моїми очима, поки я лежав, слухаючи дзвін у голові й знемагаючи від пекучого болю в лікті.

«Швидка» загальмувала, її задні колеса вильнули, і задній борт ударився об підніжжя статуї. Дверцята розчахнулися самі. Зсередини стрімко, мов язик, вилетіли ноші (на щастя, порожні) й впали на вулицю, приземлившись коліщатами догори. Якась молода жінка на хіднику побачила, як зближуються дві машини, закричала й спробувала порятуватися втечею. Але після двох кроків не втрималася на слизоті й упала на живіт. Сумочка вилетіла з її руки й полетіла вперед зледенілим тротуаром, неначе то була кулька в пінболі.

Таксі розвернуло на сто вісімдесят градусів, воно тепер їхало задом наперед, і я чітко бачив обличчя водія. Він осатаніло крутив кермо, схожий на хлопчика, що катається на електромобільчику в парку розваг. «Швидка» під кутом відскочила від статуї місіс Вайт… і вдарилася бортом у таксі. Те крутнулося один раз і зі страшною силою врізалося в підніжжя статуї. Наче бомба, вибухнула жовта лампа, на якій усе ще блимали літери «ЇДУ ЗА ВИКЛИКОМ». Лівий бік машини зіжмакало, мов паперову хустинку. Та за мить я побачив, що пошкодило не лише весь