Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

у вікно визирнути. Може, хто бачив що? Всю вулицю обійшов. Більшість казали, що нічого не бачили, бо темно було. Двоє сказало, що якась тінь вулицею бігла, але що за тінь, не могли сказати, не знали навіть, чи то чоловік був, чи жінка Найкраще чути мусив сусід Семенова, судновласник Санченко, але як доповів слуга, він уже кілька тижнів був на портсмутських верф’ях, де пускали на воду новий його пароплав. Сам же слуга був тугуватий на вухо, то проспав ніч убивства і про те, що сталося, дізнався лише вранці, коли пішов на пошту.

Нічого я не виходив, аж тут бачу Марію, руду красуню, що балакати зі мною відмовилася. Виходить із двору. Я одразу принишк у провулку поруч, дивлюся. Он вона озирнулася, наче перевіряла, чи ніхто за нею не стежить, і пішла. Пройшла три будинки, а далі пустир, парканом відгороджений. З-за паркану видно стіни обгорілі, розумію, що пожежа колись тут була, згорів будинок, так його і не відбудували. Ото жіночка іде вздовж паркану і все щось видивляється між дошками. Потім спробувала одну відірвати, але хтось ішов вулицею, то завадив. Пройшла далі. Я швиденько вулицю перебіг, паркан переліз і опинився у чагарниках. Височенних таких, вищих за людину. Поліз під парканом. Там лежало якесь сміття, потім ковдра подрана, на якій, мабуть, час від часу безхатьки спали. А потім бачу аркуш паперу. Не простого, а гербового, який для важливих документів використовується. У самих заростях той аркуш лежав, я поки до нього проліз, так реп’яхів набрався у три пальці. Тільки хотів розгорнути аркуш, коли чую, лізе хтось сюди, ламає будяки. Я обережно відійшов, сховався у кущах, до землі припав. Дивлюся, а то красуня Марія, сестра вдови. Дійшла до паркану, почала там нишпорити.

— Чорт забирай! Та де ж він? — шепоче. А мені радісно. Бо от нечасто так надурно щастить, що злочинець сам тебе виводить, куди потрібно. — Та де ж він? — бідкається руда, а потім як залається — та так вишукано, що й від візника не завжди таке почуєш.

Хвилин десять вона під парканом нишпорила, аж вибила стежку в чагарнику, але не знайшла нічого. Пішла геть. Я ще з годину від реп’яхів оббирався, потім вийшов, обдивився паркан із вулиці. І побачив на ньому кілька плямок, дуже схожих на засохлу кров. Приблизно якраз над тим місцем, де аркуш у бур’яні лежав. Паркан же високий, доводилося видиратися, щоб аркуш перекинути. Хтось скривавлений це робив.

Уже вечоріло, коли я пішов до портових трактирів, поспілкуватися з місцевими кримінальниками. Зайшов, замовив кухоль пива, роздивляюся, до кого б підсісти та побалакати. Коли з вулиці хтось двері ногою відчиняє і заходить. Я коли побачив гостя, то ледь кухоль із рук не випустив. Бо ж на порозі стояв не хто-небудь, а Фіма Ширман, знайомий мій одеський бандит, який за даними поліції був мертвий. Але ж ось живий і ще з трьома хлопами, дебелими такими, теж жидами. Зайшли і оглядаються. У трактирі всі притихли. Я теж, бо мені зустрічатися з Фімою нема жодної потреби. Зробив вигляд, наче дуже п’яний, і приліг на стіл, потилицею до гостей повернувся.

Чую, пройшов Фіма до шинквасу, за яким трактирник стояв. Щось тихенько спитав, а потім підійшов до сусіднього столу. Там сиділа компанія суворих чоловіків, в яких я одразу впізнав зарізяк місцевих. Фіма їм сказав, що побалакати треба.

— А ти хто такий? — спитали його зухвало. Місцеві почувалися вдома, то не дуже ввічливі були.

— Фіма Ширман я, з Одеси.

— Тут одного Ширмана вже пристрелили, — сказав бандит за столом, і його товариші напружено зареготали. — Як лошка, — для чогось додав бандит, і вмить зчинилася бійка. Я не повертався, то тільки чув: удари, скрикування, хрускіт меблів, дзеленчання битого посуду, знов удари. Тиша.

— Чуєш ти, мурло. Це мій брат був! Рідний брат! Зрозумів! — кричав Фіма.

— Зрозумів! Вибач! Не вбивай! — заблагав бандит, і з тону я здогадався, що до голови бандитської приставлений револьвер. — Наші теж полягли, двоє чесних бродяг!

— Якого хера вони стріляти почали?

— Не знаю! Там нечисто щось! Бреше поліція. Якогось четвертого приплели, хоч вони утрьох на справу пішли!

— Точно утрьох?

— Точно! З ними баба ще була, але на справу її не брали, бо баба до нещастя.

— Що за баба?

— Білявка якась. Вона з братом твоїм приїхала!

— Де вона зараз?

— Не знаю. Жили вони в мебльованих кімнатах біля Солдатської синагоги. А потім та дівка зникла. Мабуть, злякалася і втекла.

— Чому ваші почали стріляти?

— Не знаю, але вони були надійні хлопці, ходили не на одну справу і ніколи не підводили! Там щось нечисте! Щось поліція каламутить! Вчора забрали Ваньку Савінова, дрібного босяка з порту. А тепер шукають його, наче він четвертим у справі був. Та тільки ж Ванька — морфініст, його б ніхто на справу не взяв, бо в нього руки тремтять він і револьвер не втримає. Та й тієї ночі він у притоні валявся. Вкрав десь котли золоті і поміняв на морфій. Щось мутить поліція! — бандит розповідав поспіхом, аж захлинався, чутно було, що перелякався. — Не вбивай, будь ласка, не вбивай!

— Подивлюся. А зараз бери свою кодлу і пішов у місто. Щоб знайшли мені ту сучку, яка з братом моїм приїхала. Дізналися, де вона. Піднімай усіх босяків. Зробите — нагороджу щедро, а ні — так рознесу весь ваш Херсон задрипаний дощенту!

— Зробимо! Знайдемо!

Побігли бандити. Фіма піти мусив, але не йде.

— Що у тебе поїсти є? — питає в трактирника.

— Все, що бажаєте! — перелякано, каже той.

— Давай повечеряти нам. Ану приберіть це лайно п’яне! — кричить Фіма своїм хлопцям. Вони мене підхопили і тягнуть. Так виходить, що обличчям до Фіми. В мене перевага у раптовості і револьвер поруч, але ж якщо впізнають мене, важко тут працювати буде. То я почав удавати, наче блювати збираюся. Фіма відвернувся, а його хлопці скоріше викинули мене геть з трактиру.

Я трохи полежав, обтрусився і пішов з порту. Коли чую, співають наче. По російськи, красиво так. І Господа славлять. Що за дива? Порт у кожному місті — то скупчення гріха, а тут про Бога співають. Підійшов я, бачу, а це мої сектанти. Зібралися у складі великому, стали посередині, за руки