Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

з могильників Криму вказують, що у VI—VII ст. готи, що заселяли Таврику, зберігали етнокультурні зв’язки з іншими германцями, які жили в Центральній Європі[826], звідки на Боспор потрапляли гепідські та остготські пряжки. До кінця VII ст. процес асиміляції готів сармато-аланами, ймовірно, закінчується, тому що з цього часу серед знахідок з некрополів не можна вирізнити який-небудь етнокультурний «готський» компонент у похованнях Гірського Криму, Південнобережжя та Боспору[827].

Ще в II—ІІІ ст. н. е. римляни вважали прибережні й гірські території Криму своїми і намагались захистити їх від вторгнень кочівників шляхом створення мережі опорних пунктів, розташовуючи загони легіонерів у Херсонесі, Хараксі, Алма-Кермені, Трапезусі, Боспорі. Спадкоємниця Риму Візантія продовжувала укріплювати свої володіння у Тавриці. Натиск варварських племен у V—VI ст. на кордони імперії призвів до втрати візантійською армією стратегічної ініціативи. Це змусило уряд направити значні зусилля на будівництво оборонних споруд. У першу чергу візантійці намагались укріплювати старі міські центри. Такими в Тавриці були Херсонес та Боспор. Разом з тим вимагали захисту й обширні території Передгірського і Гірського Криму, зайняті землеробським населенням (підданими імперії або її союзниками федератами). Уже за часів правління імператора Юстиніана І (527—565) в Південно-Західному Криму система «довгих стін» закривала проходи (клісури) в гірські долини, заселені гото-аланами. Реальні залишки цих стін ще наприкінці XVIII ст. простежувались в Інкерманській долині в гирлі р. Чорної поблизу фортеці Каламіта[828]. Таку ж загороджувальну стіну відкрито 1979 р. під Ескі-Керменом, а 1984 р. — біля Мангупу в балці Каралез[829]. Відкриті під Мангупом залишки «довгих стін» були складені в техніці квадрової кладки. Вони закривали проходи в долини у найбільш вузьких місцях. Одночасно з «довгими стінами» на Південному березі Криму споруджуються два невеликих сторожових укріплення Алустон і Горзувіта. Гарнізони, що розміщувались в них, здійснювали контроль за каботажним плаванням та населенням навколишніх місць, були опорними пунктами імперії на узбережжі в разі військових дій.

«Довгі стіни», споруджені в середині VI ст. для захисту осілого населення гірських долин, створювали для тих, хто захищався, тактичну перевагу, позбавляючи кочовиків можливості раптового нападу. Для закріплення стратегічного панування наприкінці VI — на початку VII ст. поряд з «довгими стінами» споруджуються фортеці, які могли прийняти під захист мирне населення долин та військові підрозділи в разі відходу від стін чи прориву ворога на одній ділянці оборони. Будівництво цих опорних пунктів позбавляло ворога можливості розвинути успіх навіть у разі захвату клісур. Крім того, на узбережжі зводиться ще один укріплений форт — Сугдея. Таким чином, візантійською адміністрацією Таврики в VII ст. у два етапи створюється складна система охорони кордонів, орієнтована в найбільш небезпечному напрямі — з боку Степу. Вона складалася з «довгих стін», що перекривали гірські проходи, та мережі опорних пунктів — фортець, що розташовувалися в безпосередній близькості від клісур (Каламіта, Ескі-Кермен, Мангуп, Сюйрен, Тепе-Кермен, Чуфут-Кале, Бакла).

Окрім фортечного будівництва візантійська адміністрація здійснює заходи щодо насадження християнства у середовищі місцевого «варварського» населення. Формування християнської ідеології у мешканців Таврики відбувалося під сильним впливом та через культурні зв’язки з Херсоном — місцем шанування„багатьох християнських святинь. Будівництво споруд на території фортець федератів велось, ймовірно, за участю візантійських майстрів. Окрім Херсона, ранньосередньовічні храми VI—VII ст. відкрито при розкопках на Мангупі, Баклі, Гурзуфі, Боспорі. З IV ст. в Тавриці існує дві єпархії — Херсона і Боспору. На початку VIII ст. засновуються Готська і Сугдейська єпархії.

У другій половині — наприкінці VII ст. візантійські гарнізони і федерати залишають ряд фортець Таврики. Археологічні дослідження фіксують припинення життя на Алустоні, Гурзуфі, Мангупі, Баклі, Каламіті. Причини цього, мабуть, треба шукати в зміні військово-політичної обстановки в Північному Причорномор’ї та Середземномор’ї, у важкому економічному й політичному становищі самої Візантії в цей період. Епідемія чуми, довгострокові війни з Іраном та арабами призвели до виснаження людських ресурсів імперії. Практично всі сили та засоби були спрямовані на організацію оборони східних кордонів та столиці. Чисельність армії зменшилась, значною мірою вона стала децентралізованою[830].

Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації під владу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, у тому числі й Боспор. Поява на північно-східних кордонах імперії нової сильної держави примушує Візантію докласти значних дипломатичних зусиль, щоб призупинити просунення хозар у глибину півострова[831]. На перших порах (до 30-х років VIII ст.) хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали відносно мирний характер, якщо не враховувати ексцес 711—712 рр. за часів правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імператора на захист населення Херсонесу[832].

У другій половині VII ст. в Таврику переселяються з Приазов’я і Північного Кавказу носії салтово-маяцької культури (болгари та алани). В середині VIІІ ст. ними були заселені Керченський півострів, північно-західне і південно-східне узбережжя Таврики, а також частина Гірського Криму. У другій половині VIII ст. ці поселення були зруйновані, ймовірно, хозарами. З другої половини VIII по X ст. відбувається інтенсивна інфільтрація болгар і алан в глибинні райони Гірського Криму. Пам’ятки з характерним для салтово-маяцької культури матеріалом відкриті при розкопках у Бельбекській долині, Ласпі, Партеніті, Алушті, Фуні, Мангупі, Судаці, Баклі та інших місцях. Частина болгар, що осіли в районах Гірського Криму та на узбережжі, приймає християнство[833]. Це відбилось у використанні салтівцями у похованнях склепів візантійського типу й будівництві християнських храмів, які відкрито при розкопках на Кордон-Обі, у Героївському, Пташкіно, Тепсені, у с. Поворотне[834] та в Алушті.

У першій половині VIII ст. у зв’язку з масовою міграцією малоазійських греків із Візантії в період іконоборчеських гонінь, на узбережжі Таврики з’являються декілька десятків нових поселень, на котрих зводяться храми та монастирі. У цей же час широкого розвитку в районах Гірського Криму набуває виробництво будівельної і тарної кераміки. Зараз розкопками і розвідками відкрито понад 25 таких виробничо-гончарних центрів, деякі з них функціонували протягом VIII—X ст.

Упродовж VІII—IX ст. у Тавриці відзначається значне зростання населення. У цей час на Південнобережжі і в Гірському Криму з’являються печерні монастирі, а на крупних поселеннях розгортається храмове будівництво. Приблизно на рубежі IX—X ст. у Східному Криму з’являється нова єпархія, центром якої є місто Фулли.

У VIII—IX ст. із зміцненням влади хозар в Криму та стабілізацією військово-політичної обстановки в регіоні візантійська система оборони перестає функціонувати, тому що візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, напевне, вже не охоронялись хозарами. Захват клісур 787 р. повсталими прихильниками Іоанна Готського й володаря Дороса був короткочасним і невдовзі хозари відновили свій контроль над Гірським