Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Таким чином, з другої третини XII ст. настав новий етап у міжнародних відносинах Русі. Централізована зовнішня політика все більше поступається зовнішньополітичним зв’язкам окремих земель з різними країнами та їхніми частинами. Політичні контакти здійснюються через взаємовідносини сусідніх князівств — Малопольщі, Мазовії, Галичини, Волині тощо. Нестабільність політичної ситуації в усіх країнах Східної Європи та Візантії призводила до частих змін у проведенні зовнішньої політики. З рубежу XIII ст. вагоме місце у дипломатії Русі, перш за все Галицько-Волинського князівства, посідають боротьба проти іноземної агресії, захист власної землі від територіальних зазіхань з боку безпосередніх сусідів (Угорщини, Польщі), а також католицької експансії.

Глава 3

Таврика в епоху середньовіччя

Географічне положення Криму значною мірою визначало долю народів, що населяли його у різні часи. Із зростанням обсягів міжнародної торгівлі між Сходом і Заходом, що йшла через Чорне море, посилювалась і військово-стратегічна значимість сухопутних та водних комунікацій. Держава, що володіла узбережжям Криму, мала із цього значний економічний і політичний зиск. Тому протягом V—XV ст. в Тавриці постійно зіштовхувалися інтереси припонтійських держав: Візантії, Хозарського каганату, Венеції, Молдови та Османської імперії.

Історію середньовічної Таврики V—XV ст. умовно можна поділити на п’ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична тенденція, зумовлена розподілом сил у Причорноморському регіоні. Для першого періоду (друга половина V — перша половина VII ст.) характерним було прагнення Візантії закріпитися в гірській і прибережній частинах півострова. У другій половині VII — першій половині X ст. (другий період), у зв’язку з включенням Таврики до складу Хозарського каганату, влада Візантії послаблюється, а з часом стає номінальною. Але вже в другій половині X — першій половині XIII ст. (третій період) над прибережною частиною панує Візантія, а після 1204 р. — Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина півострова знаходиться під протекторатом Київської Русі. У четвертому періоді (друга половина XIII — перша половина XIV ст.) Таврика знаходилась під військово-політичним контролем Золотої Орди. У той же час у постійному протиборстві йде формування колоній двох торгових республік — Генуї і Венеції. У Криму, як і в усьому басейні Чорного моря, найсильніші позиції змогла завоювати Генуя. П’ятий період — 60-і роки XIV ст. — 70-і роки XV ст. — характеризується послабленням і розвалом Золотої Орди та змінами військово-політичного становища в регіоні. Понад століття тривала боротьба народів Східного Середземномор’я та Причорномор’я з турецькою агресією, яку вони так і не змогли припинити[815].

Слід також відмітити, що весь період середньовічної історії Криму характеризується цілковитим пануванням у степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркютів, хозаро-болгар, печенігів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибережні території в той же час займало осіле населення, досить різне за своїм етнічним складом, що перебувало під сильним культурним впливом Риму, а потім Візантії, Генуї і Золотої Орди.

Незважаючи на те що середньовічні пам’ятки Криму привертають увагу вчених більше двохсот років, в їхній історії ще багато білих плям. Письмові джерела слабо і нерівномірно висвітлюють історію Таврики. З огляду на це особливого значення набувають археологічні дослідження, насамперед роботи останніх років, що містять принципово нові матеріали[816].

Етнополітичні процеси, що відбувались у Північному Причорномор’ї в III—V ст. н. е., значною мірою торкались і Криму. На цей час письмовими джерелами засвідчено проникнення в Північнопричорноморський регіон різних германських племен[817]. У більшості випадків джерела відмічають готів, що очолили союз племен, який досяг найбільшої могутності наприкінці IV ст. Крім готів у Північне Причорномор’я потрапили й інші варварській племена північного та західного походження. Ймовірно, на заключній фазі «скіфських» («готських») війн (наприкінці 60-х — на початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу (германців і сармато-алан). Цей процес знайшов своє відображення в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського та Передгірського Криму, а також в окремих знахідках скарбів. Поселень другої половини III—IV ст. досі на території Криму виявлено дуже мало. Шари цього часу відкриті при розкопках Бакли[818], на Мангупі, Гурзуфській фортеці та в деяких інших пунктах Гірського Криму. В Алуштинській долині виявлено шість відкритих поселень другої половини ІІІ — першої половини V ст.[819]. Тому значну частину інформації про час проникнення, етнічний склад племен готського союзу, території їх первинного розселення в Криму дають матеріали розкопок могильників і, в першу чергу, некрополів з трупоспаленнями другої половини III — першої половини V ст. Передусім це могильники в долині р. Чорної та на Гераклейському півост. рові, в долині р. Бельбек, Чатирдаг, Харакс. Одночасно з трупоспаленнями в другій половині III—IV ст. в Криму з’являються нові могильники, в яких поховання відбувалось у склепах, підбійних та різнотипних ямних могилах, характерних для сармато-алан[820] (Інкерман, Озерне, Заморське, Лучисте, Дружне, Зарічне, Перевальне). З другої половини V ст. обряд кремації зникає, що можна пов’язати з закріпленням християнства в середовищі «готів», які перейняли у своїх сусідів сармато-алан прийнятий для християнської релігії поховальний обряд.

Поява в Причорномор’ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-і роки IV ст.[821] призвели в подальшому до значних міграцій варварського населення (у тому числі й готів) у Подунав’я і Крим. Намагаючись взяти під контроль цей процес міграцій, Феодосій І та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти «варварів» як федератів на східних кордонах імперії. У руслі цієї політики відбувалось розміщення «готів» і в Тавриці. На це вказує не тільки топографія пам’яток (поблизу Херсона, в долині р. Чорної, знаходиться переважна більшість некрополів з трупоспаленнями), але й окремі знахідки, наприклад, Ай-Тодорський скарб монет IV — початку V ст. з наслідуваннями «променевого типу». Його поява пов’язана з хвилею міграції якоїсь групи варварського населення Центральної Європи в Таврику, що відбувалась на початку V ст. або протягом перших двох його десятиріч[822].

У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після укладення союзу з гунами-утігурами вони переселяються на Таманський півострів[823]. Слід відзначити, що саме в цей час припиняють функціонування Ай-Тодорський і Чатирдагський могильники.

У VI ст. за імператора Юстиніана І готи виступають як федерати імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під керівництвом готів Годилли і Вадурія[824]. У Південно-Західному Криму за розпорядженням Юстиніана І для захисту готів-федератів, котрих налічувалось близько 3000, споруджуються «довгі стіни»[825].

Археологічні матеріали