Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

— Атож, кеп. Убили. А пів десятка його зарядів зачепили нас.

Пройшлися від носа до корми. А протиосколкові сітки і справді

значно зменшують кількість уламків...

Голос пілота затремтів. Він мав на увазі: «Диво, що ми не

загинули».

— Наомі, відкрий канал до Фреда, — попросив Голден.

Вона не поворухнулася.

— Наомі?

— Авжеж. Фред, — тицьнула в екран.

Шолом на мить заповнився шумом радіостатики, а тоді Голден

почув Фредів голос.

— «Ґай Молінарі» на зв’язку. Радий, що ви там живі.

— Прийнято. Починайте. Дайте знати, коли нам можна

пришкутильгати до доків на станції.

— Гаразд. Підшукаємо вам гарненький причал. Фред, кінець

зв’язку.

Голден клацнув кнопкою, яка одночасно відмикала всі замки

на ременях його крісла, і полетів у напрямку стелі. Усе тіло було

ватяним.

«Ну що, Міллере. Твоя черга».

Розділ сороковий. Міллер

–Йой, пампо! — озвався юнак у кріслі-колисці праворуч від

Міллера. — То же бляху покраяли, ви й бан, ге?

Сіро-зелений бойовий обладунок підлітка мав рельєфні

клапани на суглобах і подряпини від ножа чи флешети на

нагруднику. Обличчя сховане за маскою — але, певно, не

старший п’ятнадцяти. Жес тикуляція свідчила про дитинство

у скафандрі, а мова звучала, як чиста поясанська креольська.

— Точно, — Міллер підняв долоню. — Постріляти довелося

недавно. Про себе подбаю.

— Та про ся то про ся, — розвів руками юнак. — Але за фоку

схопитеся, то нето підкача’ вам кисню, ге?

«Ніхто з Марса чи Землі не мав би зеленого поняття, про що

він говорить, — подумав Міллер. — Та що там, на Церері

кожен другий збентежився б від такого густого акценту. Не

дивно, що вони так запросто нас убивають».

— Мене влаштовує, — кивнув Міллер. — Йди першим, а я

прикрию, щоб ніхто тобі у спину не стріляв.

Юнак вишкірився. Міллер бачив тисячі таких, як він.

Хлопчаків на порозі дорослості у звичайному підлітковому

пориві ризикувати і вражати дівчат — але при цьому

народжених у Поясі, де будь-який необачний крок може

означати смерть. Бачив тисячі таких, арештовував сотні, а кілька

десятків на його очах запаковували у чорні мішки.

Він нахилився вперед, щоби зміряти поглядом нутрощі «Ґая

Молінарі», заставлені рядами крісел-колисок на кульових

шарнірах. Нарахував приблизно дев’яносто — може, до сотні.

Добрі шанси, що до вечора побачить смерть іще кількох

десятків.

— Як тебе звати, юначе?

— Діоґо.

— Міллер, — сказав і запропонував потиснути руку.

Пальці Міллера у високоякісній марсіянській броні, позиченій

на «Росинанті», стискалися набагато краще, ніж у хлопця в його

обладунку.

Насправді Міллер був у кепській формі для штурму. На нього

раз по раз накочувалася хвиля безпричинної нудоти, а рана

руки нила, коли падав рівень медикаментів у крові. Але він

упевнено тримався за зброю, а про коридорні бої знав, напевно, більше, ніж дев’ять із десяти всіх тих стрибунців між

астероїдами і копачів руди на кшталт Діоґо, котрі зібралися тут

на штурм. Цього має вистачити.

Система загального сповіщення клацнула.

— Говорить Фред. Авіація озвалася, дає зелене світло на штурм

за десять хвилин. Перевірка готовності.

Міллер відкинувся на спинку. Звідусіль долинали бряжчання

і клацання сотні обладунків, сотні штурмових гвинтівок, сотні

пістолетів. Міллер не відчував потреби оглядати і перевіряти

своє спорядження — він уже проробив це достатньо разів.

За кілька хвилин почнеться гальмування. Коктейлю

наркотиків, що допомагав витримати перевантаження, їм

давали мінімум — адже вони просто з колисок ринуться в бій.

Нікому не потрібен штурмовий загін під кайфом.

Джулі сиділа на стіні над ним, волосся розпливлося довкола

голови, немов під водою. Міллер уявив брижі світла на її

обличчі. Портрет молодої космогонщиці-русалки. Вона

усміхнулася його думкам, Міллер усміхнувся у відповідь. Він

знав — вона охоче була б тут. Пліч-о-пліч із Діоґо, Фредом, ополченням ОПА та рештою пат ріотів вакууму вона

вистрибувала б із крісла-колиски, вбрана