Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

тому, що моя присутність нікчемила ці збори, які здалеку здавалися мені такими гарними, і вони, мабуть, і були б гарні, якби не свідок, який муляв усім очі. Потому як гості здихалися б невігласа, вони могли б щільніше згуртуватися між собою. Вони мали б змогу відправляти містерію, для якої тут зійшлися, бо, звичайно ж, вони явилися сюди не на те, аби розмовляти про Франса Гальса чи про скнарство, та ще так, як про це розводяться земляни нешеретовані. Вони блягузкали про всяку всячину, певна річ, тому, що тут був я, і я потерпав, бо заважав усім цим гарненьким роз’єднаним жінкам провадити в найвитворнішому салоні таємниче життя Сен-Жерменського передмістя. Але тільки-но я збирався йти, самопожертва дуцтва Ґермантського доходила до того, що вони мене утримували. Та що найцікавіше, деякі дами, які примчали до Ґермантів захоплені, вичепурені, обкидані сліпучими клейнодами, аби взяти участь — із моєї, власне, провини — у збіговиську, так само мало відмінному від тих вечорів, що бувають і не в Сен-Жерменському передмісті, як, скажімо, Бальбек, від того, до чого вже призвичаїлося наше око, — деякі дами покидали вітальню, на позір не відчуваючи жодного розчарування. Де там! Вони ще й наввипередки дякували дукині Ґермант-ській за чудово проведений вечір, що мало наводити на думку, ніби й на інших вечорах у цьому домі (тих, де мене не було) діялося те саме.

Чи й справді всі ці особи чепурилися на такі обіди, як сьогоднішній, і не пускали на них буржуазок до своїх замкнутих салонів? Чи справді ті обіди були стеменнісінько такі самі, попри мою відсутність? У мене майнула на мить підозра, але надто вже була вона недоречна. Її зразу ж гнав геть звичайнісінький здоровий глузд. А потім, якби я навіть її й допустив, то що б тоді зосталося від імені Ґермант, і так уже змалілого після Комбре?

Зрештою ці діви-квіти були напрочуд невимогливі щодо інших і великі аматорки радувати всіх поспіль; деякі з тих, до кого я за цілий вечір ледве обізвався, та й то, бовкнувши щось таке, що довелося пекти раків, вважали за свій обов’язок перед відходом сказати мені, втуплюючи в мене лагідний погляд гарних очок і поправляючи гірлянду орхідей, що обвивала їхні груденята, які вони раді, що познайомилися зі мною, і засвідчити — делікатний натяк на запрошення пообідати! — своє бажання «дещо влаштувати», попередньо «обравши день» укупі з дукинею Ґер-мантською.

Усі ці дами-квіти поїхали після принцеси Пармської. Прин-цесина приява — раніше від високости відбувати було невільно — була однією з не підозрюваних мною причин, через які дукиня домагалася, щоб я посидів ще. Коли принцеса підвелася, кожне полегшено зітхнуло. Всі дами колінкували перед її високістю; та підводила їх, цілувала, і вкупі з цим поцілунком вони діставали ніби виблагане навколішки благословення на те, щоб попросити свій верхній одяг і покликати карету. Потім перед брамою починався ніби перегук імен, що ввійшли до історії Франції. Принцеса Пармська не дозволила дукині Ґермантській відпроваджувати її на ґанок, щоб та не змерзла, а дук додав: «Чуєте, Оріано? Її високість дозволяє вам не виходити, от і добре: пам’ятаєте, що вам радив лікар?»

«Гадаю, принцеса Пармська була дуже рада пообідати з вами». Ця утерта формула була мені знайома. Дук Ґермантський перейшов усю вітальню, аби сказати її мені з ввічливою і значущою міного, буцімто вручаючи диплом або частуючи птифурами. І втіха, якої він напевне зазнавав оце і яка на мить надала його виду лагідного виразу, свідчила виразно про те, що такі повинності він сповнятиме аж до гробу, на кшталт здитинілих стариганів, зберігаючи за собою гонорові й легкі функції.

Коли я налаштувався йти, до вітальні вернулася принцесина стате-дама — вона забула чудові гвоздики з Ґерманту, дукинин подарунок принцесі Пармській. Твар у статс-дами пашіла — мабуть, їй натрусилося від принцеси, яка до всіх примилялася, але якій терпець уривався від глупоти своєї спільниці. Статс-дама підхопила гвоздики і побігла до виходу, але, аби не вмалити свого гонору й аби всі бачили, що вона своєумка, вона, минаючи мене, миркнула: «Її високість мене підганяє, їй хочеться, щоб ми вже їхали, але щоб і гвоздики були у неї в руках. Ну, а я не пташка, стрибати з гілки на гілку не привчена».

Леле! Регула, через яку я не мав права піти раніше від її високості, була не єдина в етикеті. Я не міг піти зараз же, бо була й інша регула: а все тому, що славетна розкіш, незнана Курвуаз’є, розкіш, якою Ґерманти, як заможні, так і зубожілі, любили обдаровувати своїх приятелів, — була розкіш не лише матеріяльна, а й, як я часто бачив за спілкування з Робером де Сен-Лу, розкіш приємних речей, ввічливих жестів, словесна зграбність, підсичувана щирим душевним багатством. Але світське життя — життя гуляще, тож-бо це багатство дармувало, проте іноді воно розряджалося, прохоплювалося коротким ви-хлюпом, ще хвильнішим від того, що виникало облудне вражін-ня, ніби дукиня Ґермантська щирує з тобою. Зрештою дукиня відчувала таку щирість, коли давала їй волю, бо тоді в товаристві приятеля чи приятельки впадала у стан якогось сп’яніння, але аж ніяк не змислового, — так декого п’янить музика; Оріа-на могла відіп’ясти від свого корсажу квітку чи скинути медальйон і подарувати їх тому, з ким їй хотілося посидіти, хоча вона з жалем відчувала, що вечір минеться в теревенях, у які нічого не потрапить від любого, хоча й перелітного трепету, близького до раювання; в теревенях подібних до першої весняної тепліні через вражіння втоми та смутку, яке вони залишають. І не треба було приятелеві сліпо вірити обіцянкам, хоча вони п’янили дужче за всі, які він аби-коли чував, хоча їх давала жінка, що, напрочуд гостро переймаючись солодкістю миті, творить із неї завдяки своїй делікатності й шляхетності, незнаній нормальним людям, шедевр мистецтва, який вражає своєю звабою і добротою, але ця доброта наступної хвилі вже ні до чого не здольна. Щиросердя цієї жінки триває не довше за породжену нею екзальтацію, а її тонкий розум, що підказав їй усе, що тобі хотілося чути, і все, що треба було їй сказати тобі, за кілька днів допоможе їй схопити твої кумедні риси і почастувати ними іншого гостя, з яким вона переживе ще один куценький «музичний момент».

У сінях