Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

«Великий експеримент», як називали цю перлину Федерального бюро тюрем, знаходився приблизно за милю на північ від центру Льюізбурґа. Щоб дістатися туди, доводилося подолати близько двох кілометрів звивистої сільської дороги, допоки, як у 1950-х сказав один із відвідувачів закладу, перед вами зненацька не поставав «непрохідний бар’єр масивної бетонної стіни, тридцять футів[121] заввишки і більше ніж тисячу футів уздовж[122]», мов «хмародер, що ліг на бік». Вартові башти з червоної цегли на кожному куті, а всередині «фабрики, стадіони, газони і величезна головна будівля в’язниці, також із цегли».

Алджер Гісс також сидів у Льюізбурзі між 1951 та 1954 роками. «Три роки у в’язниці, — казав Гісс про Льюізбурґ, — гарна корекція для трьох років у Гарварді». Як і Гісса, Райха вважали достатньо великим цабе, аби виділити йому окрему камеру: усі, окрім найвідоміших злочинців та затятих гомосексуалів, спали в Льюізбурзі в загальних камерах. У камері, що по сусідству з Райховою, з якої також відкривався вид на 21-футову тюремну стіну, сидів 34-річний Гарві Матузов, маніакально-депресивний найманий інформатор, який поєднав комітети, якими заправляв МакКарті, містками між сексуальною уседозволеністю та комунізмом, відтак добряче приклавшись до встановлення страхітливого клімату переслідування.

Сам Матузов вбачав у Райхові жертву культури змови, полум’я якої й сам допоміг роздмухати. Даючи 1995 року інтерв’ю, Матузов сказав: «Для мене Райх, хоча він і був тотальним антикомуністом, — найперша жертва маккартіанізму. Тому що, якщо б тоді не було того, породженого маккартіанізмом, режиму тиші, то його арешт та вирок супроводжувалися б набагато гучнішим суспільним обуренням. Але залякане, як на той час, суспільство не піднялося до будь-якого повстання на захист його прав»{494}. Матузов, проплачений стукач, свідчив проти багатьох комуністів, включно із Елізабет Ґерлі Флин, яка заснувала АСЗГС (з якої її ж потім і вигнали) — єдиної організації, що стала на захист Райха.

1955 року, після того, як його шлюб із багатою послідовницею МакКарті розпався, Матузов зізнався, що докази проти лідера спілки Клінтона Дженкса були сфабрикованими, й опублікував книгу-зізнання «Підставний свідок» (1954), в якій пояснив, чому він на це пішов. Був такий короткий період в історії США, що прізвище Матузов знали в кожній американській сім’ї — воно було вишенькою на торті суспільного сорому уже й без того списаного з рахунків МакКарті; це прізвище виставляло урядову систему у несприятливому світлі — як таку, що кишить цими тінистими інформаторами (між 1952 та 1954 роками в міністерстві юстиції США на офіційній ставці працювали 83 проплачені донощики).

Матузов розпочав нову кар’єру як «клоун Кокібу». Його виступи на дитячих вечірках призвели до того, що Матузов постав перед підкомісією Сенату з питань внутрішньої безпеки, яка зібралася, аби розібратися з цією проблемою, яку собою являла майже що зірка водевілів (на потіху слідчого комітету, він сказав урядовому юристу, що також розробляв дитячу іграшку, яку звав «безмотузкове йо-йо»). В афішах «The Washington Post» його згадували як «естрадника Конгресу». Більш того, він виступав у нічних клубах із номером-сатирою на судові слухання між збройними силами США та МакКарті, розповідаючи про той суд у формі коментарів до бейсбольного матчу. Матузов пояснював: «Вечорами я був клоуном у клубах, а вдень — свідком зі сторони державного звинувачення».

Консерватори стверджували, що зречення Матузова від усіх його лжесвідчень було підробкою: якщо він брехав тоді, то як можна бути певним, що і зараз він не бреше? У результаті, маленьке радикальне видавництво, яке опублікувало «Підставний свідок», швидко набуло суспільного образу останньої твердині комунізму в країні. Так чи інакше, за завідомо неправдиві свідчення Матузова засудили до 5 років позбавлення волі (з яких він відсидів неповних чотири). Але, на його думку, саме приклавшись до того, щоб повалити МакКарті та встановлений ним режим масової істерії, він нарешті став героєм, яким завжди хотів бути.

Матузов пригадує, коли вперше почув про Райха, адже це був саме той день 1953-го, коли внаслідок затяжного запою від алкоголізму помер Ділан Томас[123]. Деякі товариші Матузова засіли оплакувати його відхід у вічність в улюбленому генделику поета — таверні «Білий Кінь», що на Гадсон-стрит; коли ж і ще один завсідник закладу завалився туди і збуджено виголосив вість, що їхня кішка щойно народила в одному з Райхових оргонних акумуляторів семеро кошенят. Через чотири роки Матузов опинився тет-а-тет із винахідником приладу, коли той перелистував дві книги Ділана Томаса в тюремній бібліотеці (в якій Гісс перечитав усе зібрання творів вдови Леніна). Райх, якого відіслали на роботу до бібліотеки, в якій він метався поміж полиць, заповнюючи їх стосами книг, саме вкладав до книг бланки на повернення до бібліотеки через два тижні; Матузов запитав його, як це — сидіти в оточенні всіх цих книг, знаючи, що власні видання ніколи не опиняться на цих полицях: «Це ще не кінець світу», — відповів Райх.

Райх не втрачав оптимізму і вірив, що його друзі у високих кабінетах швиденько запустять процес його звільнення. Його віра в це була такою непохитною, що, згідно з його характеристикою, яку склав соціальний працівник в’язниці, він «просто перечікував день за днем», не вступаючи в контакт з іншими в’язнями, і лише чекав свого неминучого звільнення. «У Райха в тюрмі не було друзів», — пригадує Матузов, описуючи, як Райх проводив щодня наодинці по 16 годин у камері:

«Він нікому нічого не розповідав. В’язниця кишіла