Читати книгу - "Останній пророк"

його лише він один мав у Геброні, і на якому так зручно було ткати тонке, коштовне гебронське полотно. Небат уже мав цілком сиву голову, але ще так само приспівував, коливаючись до такту метушливого ткацького човника. І він не пізнав відразу Єгоханана. Але, коли той назвав себе, — ткач одразу залишив працю й повів гостя до хати. Сам кинувся по воду, і Єгохананові коштувало багато зусиль переконати господаря, що після відвідин у Дебори не може споживати жадної страви. Небат не розпитував багато. Розказав, за скільки були винаймлені його поле й левада. Єгоханан нічого не змінив на рішенні старших. Лише зменшив плату за оренду, а гроші приказав на утримання школи й молитовні. Небат лише здивовано покивував головою:

— Правда, ти назорей. Нічого не потребуєш. Але ж і найправедніші в Єрусалимі не цураються дібр земних!

— Як я буду найправеднішим, тоді також зголошуся до славної ради по свій маєток, — сміявся Єгоханан. — А тепер поки що обійдуся без нього.

— За тебе будуть молитися не лише твої орендарі, а й громада за дар на школу й молитовню. Дякую тобі, равві!

І Небат устав і вклонився Єгохананові.

— Твій маєток буде завжди чекати на твої розпорядження. Месія прийде ще не скоро, і ти ще потребуватимеш його в житті.

І коли Небат говорив це — знов бачив себе Єгоханан на кам’яній загорожі і чув колишню його розмову з Давидом. Ситість хліба, лише ситість хліба! Ні, не місце йому в Геброні! Небат покликав своїх двох підмайстрів, і Єгоханан при них повторив усі свої маєткові зарядження, а потім ще відповідав Небатові на його зацікавлені запити про єрусалимське життя, висвітлив, чому не був далі при храмі — довга подорож до Галілеї відкликала, мовляв, його з Єрусалима, розказав кілька новин про храм, римлян і священиків. Але лише чекав, коли можна буде зручно встати, вклонитися, подякувати, відійти. І коли, нарешті, супроводжений Небатовими поклонами й побажаннями, вийшов за ворота, полегшено зідхнув і випростався, наче після важкої, неприємної, але невідкличної праці.

Було за полуднем, і сонце припікало гебронські схили, як улітку. Але Єгохананові не хотілося йти до свого дому. Вулиці знову були порожні, і, не помічений ніким, він подався за місто. Але не до піль, а до печерної долини мертвих. Це був другий Геброн, навіть пра-Геброн. Бо ще тоді, коли в цих околицях блукав батько Авраам, ще тоді, коли панами цієї землі були сини Гет і Геброн звався Арбе, — вже тоді ховали тубільці в цих печерах своїх мертвих. Праматір Сара була першою з Ізраелевого роду, що спочила в цій землі між чужинцями. А коли Калеб одержав для себе і свого роду цю околицю — в печерах почали оселюватися нові мешканці. І від тих часів тут знаходив притулок кожен гебронець, що навіки залишив своє місто.

Єгоханан знайшов родову печеру. Батько й Елісеба були останніми з його роду, що лежали в ній за цим важезним червонастим каменем зі знаком їхнього племені. Де, в якій печері будуть лежати його кості? Єгоханан постояв хвилину, розгорнув галуззя тамарискових кущів, що заслоняли вхід, і сів на камінь навпроти. Тут була тіниста весняна прохолода. Єгоханан знав: прийде літо й вигорить трава, і висохнуть кущі на кам’янистому схилі, посіріють тамариски, ціла долина дістане пустельний вигляд, наче прообраз безнадійного шеолу. Але тепер, після весняних дощів, чи ж не є вона образом обіцяного Авраамового лона, на якому спочивають усі праведні? І в Єгоханановім серці не було анітрошки безнадії, лише крихітка печалі, що не міг уже поговорити з Елісебою, розповісти, чим повна тепер його істота, почути тепло її голосу й відчути тепло її рук. Та все ж цей сум не був ані гіркий, ані глибокий. «Я — Бог Авраамів, Ісааків і Яковів, а Бог може бути лише Господом живих, але не мертвих. Господом великого народу!» Торкнувся сіки. Перед батьківськими кістьми, що лежали за кам’яною стіною, повторив зелотську присягу: «За закон, за храм, за нарід!» Живий батько прийме живу синову присягу служити Богу живому для майбутніх поколінь живого народу.

Устав, поклонився перед печерою і пішов геть. Усе було скінчено, з Геброном було скінчено навіки.

Наступного ранку ще ледь розвиднялося, як Єгоханан знову вийшов на Єрусалимську дорогу.

У Закхеєвій родині сталося нещастя: захворів найменший десятилітній унук Елій. Траплялося часто, що серед ночі чув Єгоханан прудкий кашель дитини. Шамотіння внизу, босі кроки Міріям, що метушилися по хаті, й цей неперестанний, важкий, що, здавалося, розірве маленькі груди, кашель. Єгоханан спинявся часом увечері коло його ліжка в куті кімнати. Він брав його гарячу руку, дивився в блискучі очі, де плигало світло чадливої лямпадки, говорив кілька веселих слів. Хлопчик пробував посміхатися, але усмішка лише перекривлювала безкровні уста, а в блискучих очах чаїлася суворість. І Єгоханан ніяковів і замовкав. Щось було в тій передчасній суворості з останнього погляду старого Давида на гебронській межі і суворого, застиглого зору Беназара на підлозі його кімнати. Мати лементувала:

— Поглянь, Єгоханане, на нього, втіху мою! Як схуд, як змінився він! Бувало, цілими днями пустував на вулиці, тепер лише лежить і кашляє. Бувало, лише «мамо, їсти!» чула я від нього — тепер навіть на мід не дивиться. І все з того часу, як нам так зле було, коли Закхей мусів залишити працю. Що буду робити