Читати книгу - "Останній пророк"

Він ще раз радісно глянув довкола і нараз усвідомив собі незмінне рішення: це прощання. Ніколи вже не вернеться він до цих левад, ніколи не гляне на захід сонця за Великим морем, на полудневу спеку над причаєним сірим містом, на зоряність над вечірніми левадами. Ніколи! На хвилину уявив себе Мойсеєм, що ось звідти, з вершини Фасґа, дивиться востаннє на обіцяну землю. Але засоромився. О, як далеко йому до Мойсеєвої величі й могутности. Лише Мойсеїв сумнів тремтить часом у нім помноженою мірою. І, залишивши левади, вернувся Єгоханан до міста.

Речитатив дитячих голосів зі шкільного подвір’я повернув його думки знову до дитинства. Він постояв хвилину під брамою, прислухаючись, як до такту вчителевої тростини виспівувала малеча назви останніх літер абетки: реш, шін, тав, реш, шін, тав… Опісля штовхнув двері й увійшов до середини. Усе тут було таке саме, як і перед роками, коли й він так само сидів на старій маті, підібгавши ноги, півзамкнувши очі, і проказував за Самлаєм приповідки премудростей Сирахового сина. Все було те саме, лише менше, зшарганіше, похиленіше. Лише на Самлаєвому місці сидів незнаний учитель. Побачивши чужинця, діти урвали свій спів, учитель озирнувся, і Єгоханан пізнав Ебеда, Самлаєвого внука, що вже за дідового життя вивчився був на помічника міському вчителеві. Але Ебед не пізнав чужинця, і Єгохананові треба було називати себе. Згодом довідався, що старого Самлая давно вже немає між живими гебронцями. Восени передминулого року також одібрався до печерних осель своїх предків. Але дітей навчав до останнього. Так і помер на своєму місці, тихо й непомітно, наче задрімав, схиливши голову на груди і спершись об стінку, коли дітвора довкола, заохочена дрімотою старого, наповнювала галасом шкільне подвір’я. Слухаючи Ебеда, Єгоханан знову бачив довгобородого вчителя, його піднесену руку з довгою дошкульною олеандровою лозиною і чув його переконливий голос: «Хто стримує лозу свою — ненавидить сина свого, але хто його любить — заздалегідь карає його!» — і переконливий висвист пруживої лозини, готової шмагати плечі лінюха.

Ідучи зі школи до Давидового дому, Єгоханан відчував легкий треміт. Після рідного дому це було те місце в Геброні, що найбільше в’язало його думки. Радість Дебори від зустрічі з ним не була ані крихітки штучною, але щирою і близькою, якою могла б бути зустріч у рідному домі. Єгоханан і досі не знав, чи здогадувалася Дебора про його тодішню тугу за Рут, бо Дебора ніколи не дала йому цього пізнати. Та все-таки він був радий, що в хаті не було ані Рут, ані взагалі нікого з хатніх.

— Чекаю на тебе від самого ранку, Єгоханане! Всі пішли на винницю, мала і я йти, але заради тебе залишилася. Як шкода, що не бачить тепер тебе мати, такого сильного й мужнього сина, Єгоханане!

Вона прикивувала головою, спинялася на хвилину при Єгохананові і далі метушилася по хаті, приготовляючи страву. Єгоханан мовчав і слухав, і перед його чуттям проходив старий Геброн його дитячих років з усіма дрібницями забутого життя, з усіма турботами, радощами й подіями гебронського існування. Його приятелі поодружувалися, придбали дітей і придбають ще більше, дехто відійшов до предківських печер, дехто допався до приморських міст, але найбільше залишилося вірними рідному місту. І все було, як і було, затиснуте в рямці цих вузьких вулиць і ще вужчих бажань, що ними керувала та ситість хліба і безмежжя спокою, що так обурювала вже пророків. Ні, ні! Жити тут, залишатися серед них — нізащо! Він поправив меча під пахвою, наче шукаючи в цім вірнім зелотськім друзі дружньої підтримки. Якби ще була мати жива. А так!

Єгоханан умився й мусів з’їсти свіжих паляничок з медом, покуштувати весняного овечого сиру і свіжих зимових фіґ, і сушених дактилів, і всього, мабуть, всього, що мала в коморі Дебора. Лише від сушеного винограду відмовився, і Дебора вибачалася, що забула про його назорейство. Навіщо їй було знати, що він уже давно не є назореєм! А стара стояла перед ним і все припрошувала та припрошувала, немов би хотіла впакувати до нього всі хатні запаси. І Єгохананові було добре, що вона не розпитувала, а сама перегортала перед ним сумні й веселі сторінки гебронського життя. Лише коли Єгоханан відсунувся від усіляких страв з подякою і запевненням, що вже більше не може, — лише тоді запиталася, як довго ще залишиться в Геброні. І зовсім не здивувалася, коли Єгоханан відповів, що завтра вертається назад до Єрусалима. Лише зідхнула й покивала головою.

— Так, Єгоханане. Назореєві нема чого в нас робити. Твоє місце у святому місті, біля храму. Навідайся лише до старших, поговори з Небатом. Він тепер є головою ради і скаже тобі, що зроблено з твоїм маєтком. Ми з зятем розпорядилися твоєю хатою й віддали в найми твоє поле й винницю. Чи добре зробили?

Єгоханан подякував. Йому і до голови не приходило сумніватися в доцільности Дебориних заряджень. Все, що зроблено, — добре зроблено. Він відвідає Небата і підтвердить усі її розумні зарядження. І більше вже не було про що говорити. Ще далі гомоніла Дебора, вже про своє життя, про Рут, про зятя й унуків, але Єгоханан слухав і не чув. З Геброном був кінець. Якби не відвідини в Небата — вийшов би хоч зараз назад до Єрусалима. Ні, ще залишилися відвідини батьківського гробу. Аж тоді.

Супроводжений Дебориними благословеннями, вийшов Єгоханан з Давидового дому й зараз же подався до Небата. Ткач був дома. Ще з вулиці чув Єгоханан прицокування ткацького варстату і від брами побачив у дворі знайому картину. Довкола двох верстатів ходило рівномірним кроком, наче воли на молотильнім току, двоє підмайстрів, що ткали коштовні незшивані сукні. На кількох високих верстатах працювали менш спритні підмайстри й учні, ткаючи довгі килими і грубе полотно. А сам Небат не стояв, а сидів перед новим сидонським ткацьким верстатом, що