Читати книгу - "Необхідні речі"

– Вопше ні, – нерівним голосом відповів Туз. Голос піднімався і падав у ритмі серцебиття. Стати на ноги вдалося лише з найважчими зусиллями. Ноги були ніби зі спагеті. Туз стояв спиною до стіни, обережно спостерігаючи за містером Ґонтом.

– Чи схарапудило б вас, якби я сказав, що хочу вирвати цей сраний присілок з мапи назовсім, поки ви чекатимете на приїзд шерифа?

– Не… не знаю, що це означає, – нервово пробелькотів Туз.

– Я й не здивований. Але, думаю, ви розумієте, що я маю на увазі, Туз. Правда?

Туз занурився у спогади. Занурився аж до давніх-предавніх часів, коли четверо сопливих дітей не дали йому та його друзям (колись давно в Туза були друзі або принаймні максимально наближені до такого статусу люди) отримати дещо, чого Тузові хотілося. Пізніше вони зловили одного зі шмаркачів – Ґорді Лаченса – і побили його на квасне яблуко, але це вже не важило. Тепер Лаченс – відомий письменник, живе в іншій частині штату і, мабуть, сраку банкнотами підтирає. Якимсь чином шмаркачі перемогли, і ці речі більше ніколи не були для Туза такими, як раніше. Саме тоді від Туза відвернулася фортуна. Двері, що були для нього відчинені, почали зачинятись, одні за одними. Мало-помалу Туз почав усвідомлювати, що він не король, а Касл-Рок не його королівство. Якщо це колись і було правдою, то ця реальність почала змінюватись у ті вихідні на День праці, коли йому було шістнадцять, а шмаркачі забрали в нього і друзів те, що належало їм по праву. На момент, коли Туз уже був достатньо дорослим, щоб законно випивати в «Захмеленому тигрі», він із короля став солдатом без уніформи, який крадеться по ворожій території.

– Я, бля, ненавиджу цей сральник, – сказав він Лілендові Ґонту.

– Добре, – відповів Ґонт. – Дуже добре. У мене є друг – стоїть припаркований вище по вулиці, і він певним чином допоможе вам змінити ситуацію, Туз. Шерифа ви отримаєте… і все місто також. Як вам таке, непогано?

Ґонт ухопив Тузів погляд своїми очима. Туз стояв перед ним в обдертому дранті футболки й почав усміхатися. Голова більше не боліла.

– Та, – погодився він. – Звучить абсолютно чотко.

Містер Ґонт поліз у кишеню пальта й дістав звідти поліетиленовий пакетик для сендвічів, наповнений білим порошком. Подав його Тузові.

– Маєте роботу, Туз, – сказав він.

Туз узяв пакет, але погляду від очей містера Ґонта відвести не міг.

– Чудово, – сказав він. – Я готовий.

13

Бастер спостерігав, як останній чоловік, що заходив у службовий провулок, повернувся звідти. Футболка в мужика тепер висіла цурпалками, а в руках він тримав ящик. За пояс джинсів заклав два пістолети.

Бастер подався назад від несподіваної тривоги, коли чоловік, у якому він тепер упізнав Джона «Туза» Меррілла, підійшов просто до фургона й поклав ящик на землю.

Туз постукав по склу.

– Відкрий задні, дідуля, – сказав він. – Маємо роботу.

Бастер опустив скло.

– Забирайся звідси, – сказав він. – Геть звідси, розбійник! Бо поліцію викличу!

– Ага, удачі, нахуй, – гаркнув Туз.

Він витягнув один пістолет із-за пояса штанів. Бастер закляк, але тоді Туз всучив пістолет йому через вікно, руків’ям уперед. Бастер вилупився на зброю.

– Бери, – нетерпляче наказав Туз, – і відкрий задні. Якщо не знаєш, хто мене послав, то ти навіть тупіший, ніж здаєшся. – Він потягнувся іншою рукою й помацав перуку. – Гарний причесон, – сказав він із ледь помітною посмішкою. – Просто чудесний.

– Припини, – сказав Бастер, але гнів і образа з голосу не зникли.

«Троє добрих чоловіків можуть завдати значних збитків, – сказав був містер Ґонт. – Я надішлю вам декого».

Але Туза? Туза Меррілла? Він же бандит!

– Слухай, – сказав Туз, – якщо хочеш, можеш обговорити організацію з містером Ґонтом, думаю, він ще там. Але, як бачиш, – він провів рукою по довгих жмутках футболки, що висіли в нього на грудях і животі, – він сьогодні дратівливий.

– Ти маєш допомогти мені позбутися Їх? – запитав Бастер.

– Саме так, – погодився Туз. – Ми перетворимо все це місто на підсмажений на відкритому полум’ї «вопер». – Він підняв ящик. – Хоча я не знаю, як можна влаштувати якісь реальні збитки лише за допомогою ящика підривних капсулів. Але він сказав, що ти знаєш відповідь на це запитання.

Бастер розплився в посмішці. Він поліз у задню частину фургона і посунув двері.

– Думаю, знаю, – сказав він. – Залазьте, містере Меррілл. Ми їдемо на завдання.

– Куди?

– Для початку в автопарк міста, – пояснив Бастер. Він досі посміхався.

Розділ двадцять перший

1

Преподобний Вільям Роуз, який уперше став за катедру Об’єднаної баптистської церкви Касл-Рока у травні 1983 року, – фанатик вищої проби, тут сумнівів і близько не виникало. На жаль, він також енергійна, іноді дивним, жорстоким чином дотепна людина, а ще неймовірно популярний серед своєї парафії. Його перша проповідь у ролі лідера баптистської отари слугувала провісницею речей прийдешніх. Вона називалася «Чому католики приречені на пекельні муки». Відтоді він продовжував у тому ж тоні, що й зробило його неймовірно популярним серед парафії. Католики, як він повідомляв, – це богохульні заблудлі істоти, які поклоняються не Ісусові, а жінці, яку було обрано привести Його в цей світ. Чи ж не дивно, що вони настільки схильні помилятися й в інших питаннях?

Він пояснював своїй отарі, що під час Інквізиції католики довели практику тортур до ідеалу, що за часів Інквізиції справжніх вірних спалювали на, як він висловлювався, вогняни-их стратах, аж до кінця дев’ятнадцятого століття, доки героїчні протестанти (здебільшого баптисти) не змусили їх припинити, що за всю історію сорок різних Пап у бісівському сексуальному зв’язку-у пізнавали своїх матерів, сестер і навіть їхніх позашлюбних доньок, що Ватикан побудували на золото протестантських мучеників і пограбованих народів.

Такі безграмотні нісенітниці зовсім не були новиною для католицької церкви, якій уже сотні років доводилося миритися зі схожою єрессю. Багато священників і вухом не повели б на таке, мабуть, навіть добродушно посміялися б. Отець Джон Бріґгем, однак, був не з тих, хто махає рукою на такі речі. Радше навпаки. Дратівливий, клишоногий ірландець Бріґгем був із тих чоловіків, що не мають почуття гумору, не терплять дурнів, а особливо дурнів пихатих, штибу преподобного Роуза.

Він майже рік мовчки зносив Роузові різкі випади в бік католиків, доки нарешті не скипів за власною катедрою. Його проповідь, у якій не було ані краплі милості, називалася «Гріхи преподобного Віллі». У ній він описав священника баптистів «йолопом, який уже всі клепки за співом псалмів розгубив і думає, наче Біллі Ґрем по воді ходить, а Біллі Сандей[160] по