Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А втім, це ще не дає підстав називати чи не називати коханням те, що пов’язувало Аґату й Ульріха, хоч вони просто не могли одне з одним набалакатись. Та й те, що обоє казали, завжди оберталося — хоч так, а хоч інак — навколо кохання, що правда, то правда. Одначе з коханням завжди виходить так само, як і з рештою почуттів: його полум’я перекидається тим більшою мірою на слова, чим більша відстань наразі відділяє слова від дій; і те, що після перших глибоких і туманних душевних бентег спонукало брата із сестрою поринати в розмови й іноді здавалося їм якимись чарами, була насамперед їхня непевність у тому, як діяти далі. Але пов’язаний з цим острах перед власними почуттями й нетерпляча цікавість проникнути за їхні лаштунки інколи робили їхні розмови на словах поверховішими, ніж вони були в глибині.
50. Труднощі там, де їх не шукають
Як стоїть справа з не менш знаменитим, ніж улюбленим і поширеним прикладом кохання між двома так званими особами різної статі? Це — особливий випадок заповіді «люби ближнього свого, не знаючи, який він» і випроба зв’язків між коханням і дійсністю.
Люди роблять собі одне з одного ляльок, якими вже гралися в любовних мріях.
А хіба на це не впливає те, що друге вважає, думає і чим воно є насправді?
Поки його кохаєш і позаяк його кохаєш, усе тебе зачаровує; але навпаки не буває. Ще ніколи жодна жінка не кохала чоловіка за його погляди й думки, і жоден чоловік не кохав жінку за її погляди й думки. Погляди й думки відіграють лише важливу другорядну роль. Крім того, про це можна сказати те саме, що й про злість: якщо те, що має на увазі друге, розумієш неупереджено, то обеззброєною виявляється не лише злість, а здебільшого, всупереч її очікуванню, й кохання.
Але ж захват, коли думки збігаються, часто, а надто на початку, відіграє все ж таки головну роль?
Чоловік, слухаючи голос жінки, чує, як йому, чоловікові, вторує чудесний невидимий оркестр, а жінки — просто-таки мимовільні черевомовці; не кажучи жодного слова, вони чують свої надзвичайно розумні відповіді. Це — щоразу такий собі невеличкий благовіст; людина спускається до кого-небудь із хмар, і все, що вона висловлює, тому другому здається небесним вінцем, зробленим, як на загад, для його власної голови! Згодом почуваєшся, звісно, п’яницею, що проспався.
А крім того — справи! Хіба справи кохання, його вірність, його жертви й знаки уваги — не найкращий йому доказ? Але справи завжди двозначні, як і все німе! Коли пригадуєш власне життя як рухомий ланцюг подій і вчинків, то воно скидається на п’єсу, з діалогів якої тобі не запам’яталося жодне слово й усі сцени якої мають такі самі, досить одноманітні кульмінації!
Виходить, кохають не за заслуги й не в нагороду, а під антифон смертельно закоханих безсмертних душ?
Те, що тебе кохають не так, як того заслуговуєш, — біда всіх старих дівок обох статей!
Таку відповідь дала Аґата. Лиховісно чарівна безпричинність кохання й легкий хміль несправедливости перейшли в реальність із минулих любовних романів, змусивши її, Аґату, змиритися навіть із браком гідности й серйозности, за який вона через свою гру з професором Лінднером іноді дорікала собі і якого завжди соромилася, коли знов опинялася поруч з Ульріхом. Але завів цю розмову Ульріх, і, поки вона тривала, йому скортіло почути від неї деякі її спогади, бо на ці свої життєві перлини вона дивилася так само, як і він — на свої.
Вона звела на нього очі й засміялась.
— Хіба ти ніколи не кохав кого-небудь понад усе на світі й за це себе не зневажав?
— Я міг би відповісти на це: «Ні». Але не хочу цього й обурено заперечувати, — промовив Ульріх. — Це могло статися.
— Ти ніколи не кохав кого-небудь усупереч лиховісній переконаності, — збуджено провадила Аґата, — що ця людина — чи то вона з бородою, чи то з персами, — людина, яку ти, здається тобі, добре знаєш, цінуєш і яка без угаву говорить про себе й про тебе, — що вона, власне, лише в гостях у кохання? Можна відкинути погляди й заслуги такої людини, можна змінити її долю, можна причепити їй іншу бороду й приробити інші ноги, можна навіть відвернутись від неї — і все ж таки кохати її!… Тобто якщо взагалі її кохаєш! — додала вона вже м’якішим тоном.
Голос її лунав низько, тривожно, дзвінко спалахуючи десь у глибині, наче від вогню. Нарешті вона, ніби усвідомлюючи свою провину, знову сіла, бо в запалі мимоволі підхопилася була зі стільця.
Через цю розмову Ульріх теж відчув себе трохи винним і всміхнувся. Він і наміру не мав бодай словом згадувати про кохання як про одне із суперечливих почуттів, які відповідають духові часу; за останньою модою ці почуття називають «амбівалентними», і розуміти це треба приблизно так, що душа, присягаючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.