read-books.club » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

213
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 172 173 174 ... 222
Перейти на сторінку:
поблажливість.

— Ну, я подумав, що покажу тобі, який вигляд це має, — відказав я. — Для порівняння. Щоб було менше плутанини, коли я намагатимуся проявити чуйність.

Ми ненадовго витріщились одне на одного, але врешті-решт вона відвела погляд, тручи собі очі.

— А й справді, — визнала вона. Вона закинула голову назад і хлюпнула ще води на обличчя, несамовито кліпаючи.

— Я, у принципі, мало що бачила, — сказала вона, промокнувши обличчя рукавом сорочки. — Я виступила перед весіллям, а потім ще раз — поки вони готувалися до вечері. Я все чекала, коли з’явиться мій… — Вона злегка всміхнулася, — …пан Ясен, але знала, що не можу про нього питати. Я не була впевненою, що все це не було черговим його випробуванням.

Вона затихла, насупившись.

— Він подає мені певні сигнали. Повідомляє мене, коли він поруч. Я відпросилась і знайшла його біля повітки. Ми ненадовго відійшли в ліс, і він порозпитував мене. Хто там, скільки людей, який вони мають вигляд. — Вона явно замислилася. — Тепер, згадуючи про це, я думаю, що це й було справжнім випробуванням. Він хотів побачити, наскільки я спостережлива.

— Можна подумати, що він — шпигун, — промовив я.

Денна знизала плечима.

— Ми погуляли з півгодини й поговорили. Тоді він щось почув і сказав мені зачекати на нього. Він пішов до фермерського будинку й надовго зник.

— Як надовго?

— Хвилин на десять?.. — Вона знизала плечима. — Ти ж знаєш, як воно — чекати на когось. Було темно, а мені було холодно й хотілося їсти. — Вона охопила руками живіт і трохи нахилилася вперед. — О боги, тепер я теж голодна. Якби ж то я…

Я витягнув зі своєї дорожньої торби яблуко й дав його їй. Яблука були розкішні — криваво-червоні, солодкі та хрумкі. Такі, про які мріється весь рік та які бувають лише кілька тижнів восени.

Денна зацікавлено поглянула на мене.

— Колись я дуже багато подорожував, — пояснив я, узявши яблуко й собі. — І часто був голодний. Тож я зазвичай ношу з собою якісь харчі. Коли ми отаборимося на ніч, я влаштую тобі справжню вечерю.

— Він ще й готує!.. — Вона вгризлася в яблуко й запила водою. — Хай там як, мені здалося, що я почула якісь крики, тож я пішла назад, до ферми. Вийшовши з-за кручі, я чітко почула вереск і крики. Тоді підійшла ближче й відчула запах диму. А далі побачила між деревами світло від вогню…

— Якого кольору він був? — запитав я, наполовину напхавши рота яблуком.

Денна уважно подивилася на мене; її обличчя раптом стало підозріливим.

— А чому ти питаєш?

— Вибач, я тебе перебив, — сказав я, проковтнувши відкушений шматочок яблука. — Спершу закінчи свою історію, а тоді вже я тобі скажу.

— Я страшенно багато говорила, — відповіла вона. — А ти й словом не прохопився про те, чому прибув до цього куточка світу.

— До майстрів в Університеті дійшли певні дивні чутки, і вони послали мене сюди з’ясувати, чи правдиві вони, — сказав я. Збрехати мені вдалося без ніяковості й без вагань. Правду кажучи, я й не планував цього робити — просто саме вихопилося. Змушений поспіхом прийняти якесь рішення, я не міг спокійно розповісти їй правду про свій пошук чандріян. Мені було страшно уявити, що Денна подумає, ніби я пришелепуватий.

— В Університеті таким займаються? — спитала Денна. — Я гадала, що у вас там просто сидять і читають книжки.

— Дехто читає, — визнав я. — Але коли до нас доходять дивні чутки, хтось має піти та з’ясувати, що сталося насправді. Коли люди стають забобонними, вони починають поглядати на Університет і думати: «Хто там знається з темними силами, які краще не чіпати? Кого нам кинути у велике розпалене багаття?»

— Отже, ти дуже багато цим займаєшся? — Вона змахнула напівз’їденим яблуком. — Тобто розслідуєш щось?

Я хитнув головою.

— Я просто перейшов дорогу одному майстрові. Він подбав про те, щоб піти в цю маленьку вилазку випало мені.

Непогана побрехенька, зважаючи на те, що вона була імпровізованою. Денна не викрила б її, навіть трохи розпитавши людей, бо почасти це було правдою. За потреби я чудово брешу. Уміння це не найшляхетніше, але корисне. Воно тісно пов’язане з майстерністю актора та оповідача, і цього всього я навчився в батька, який був майстром своєї справи.

— Яке ж ти страшне брехло, — спокійно промовила вона.

Я завмер, наполовину вгризшись зубами в яблуко. Прибрав їх звідти, залишивши білі сліди на червоній шкірці.

— Прошу?

Вона знизала плечима.

— Якщо ти не хочеш мені казати, то нічого страшного. Але не вигадуй якусь історію з недоречного бажання заспокоїти мене чи справити на мене враження.

Я глибоко вдихнув, завагався й повільно видихнув.

— Я не хочу брехати тобі про те, чому прибув сюди, — сказав я. — Але мене бентежить те, що ти можеш подумати, якщо я скажу тобі правду.

Деннині очі були темні, задумливі й нічого не виказували.

— Згодна, — нарешті промовила вона, ледь помітно кивнувши. — Я цьому вірю.

Вона надкусила своє яблуко і, жуючи, обдарувала мене довгим поглядом просто у вічі. Її губи були вологі й червоніші за яблуко.

— До мене дійшли певні чутки, — нарешті заговорив я. — І я хочу знати, що тут сталося. У принципі, ось і все. Я просто…

— Послухай, Квоуте, вибач. — Денна зітхнула і провела рукою крізь волосся. — Я не мала на тебе тиснути. Це ж насправді не моє діло. Я знаю, як воно — мати таємниці.

Тоді я мало не розповів їй усе. Всю історію про своїх батьків, чандріян, чоловіка з чорними очима й кошмарною усмішкою. Але я побоювався, що це скидатиметься на відчайдушне красномовство дитини, спійманої на брехні. Тож замість цього я повівся як боягуз і змовчав.

— Так ти ніколи не знайдеш справжнього кохання, — сказала Денна.

Я різко вийшов із задуми й спантеличився.

— Вибач, але що?

— Ти їси серцевинку свого яблука, — весело пояснила вона. — Обгризаєш її звідусіль, а тоді їси знизу догори. Я ще ніколи такого не бачила.

— Давня звичка, — байдужо сказав я, не бажаючи розповідати правду. Був у моєму житті такий час, коли я міг знайти хіба що серцевинку від яблука й радів цьому. — А що ти мала на увазі перед цим?

— Ти що, ніколи не грав у цю гру? — Вона продемонструвала недогризок власного яблука й узялася двома пальцями за хвостик. — Загадуєш літеру й крутиш. Якщо хвостик тримається, загадуєш іншу літеру й знову крутиш. Коли хвостик відламується… — хвостик відламався, — ти дізнаєшся першу літеру імені людини, в яку закохаєшся.

Я поглянув на стриганчик яблука, який

1 ... 172 173 174 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"