Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Мал схопився на пружні ноги, підійшов і став біля неї — молодий і звабливий…

Княгиня відчула себе з ним теж молодою і замріяно мовила:

— Але ж як сюрчать коники!.. Як сюрчать!.. Ніколи не думала, що місяць ізок може бути таким незвичайним…

Вони й нині стоять удвох, пліч-о-пліч — древлянський князь Мал, високий, статуристий, і поруч нього така маленька, наче беззахисна куріпка, навіть трохи аж злякано-подивована, але, безперечно, вже щаслива княгиня Ольга. Стоять вони віками на високому постаменті на центральній площі Іскоростеня, матері городів древлянських… І площа та в Іскоростені спершу звалася Княжою, а з пізніших часів — площею Незалежності. Але це офіційно, а в просторіччі ж, межи людьми, — Ольжина площа. А коли молоді домовляються про зустріч, то завжди кажуть: «Зустрінемось біля Мала та Ольги…» У городян цей пам’ятник найпопулярніший, і немає в Древляндії такого свята, яке іскоростенці не відзначали б на площі Незалежності, біля княгині, яка й дарувала їм незалежність. Там і свята відбувалися, і мітинги, і різні урочистості, і просто народні гуляння, особливо ж у вихідні.

Клекотіли мітинги «біля Ольги» і 24 червня, в Іванів день, як усе зчинилося, і навіть танки не зважувались на неї поткнутися.

На площі Незалежності, біля Ольги та Мала, й прощалися іскоростенці з жертвами 24 червня. На узвишші біля підніжжя закоханих поставили три домовини, а на постаменті вивісили портрети загиблих.

На жалобному прощанні з молодими патріотами виступали промовці від різних партій та громадських об’єднань. В один голос закликали «дати достойну відповідь підступному Києву з його імперсько-шовіністичними звичками». «Древляндія не може бути бідною небогою в багатого дядечка Кия!» Про те, що саме такою вона й була до 24 червня, не згадували.

«Ні п’яді землі вільної древлянської не віддамо Києву!» — лунало там і тут, але у відповідь спалахували ріденькі оплески.

Основна ж маса стояла похмура і явно не підтримувала екстремістів та їхні безрозсудні заклики (закликати на бій завжди легше, аніж безпосередньо брати з ньому участь). Іти на Київ походом? Але з ким і з чим? Древляндія, крім міліції та нечисленних сил самооборони, не мала аніякої військової сили і техніки — про те промовці не згадували.

Але я вже не прислухався до них — хай користуються нагодою вибалакатися, їм аби привід, аби мікрофон і «вдячні» слухачі. Я стояв біля свіжовиструганих домовин, що так терпко пахли сосновою живицею, накритих національними прапорами Древляндії й заквітчаних букетами польових квітів, і не міг — та й не хотів — уявити Олю без життя, яке вона так любила і так хотіла ще жити, тому й спішила жити. Я волів, аби в моїй пам’яті древлянка назавжди залишилася живою, тому й на труни дивився відсторонено, як на щось таке, що ніякого стосунку не мало до коханої. Крім того, всі три домовини були закриті, і я розумів чому, а тому Олю в труні я не бачив, тож і не вірю й досі, що вона мертва. А з кольорової фотографії синьоока дівчина посміхалася так безтурботно-безжурно, що здавалося, наче щасливішої людини від неї годі й шукати… І я вірю, що там, в іншому світі, де вона зараз перебуває, Оля щаслива…

Стоячи біля вічних домівок трьох молодих людей, чиє життя урвалося під гусеницями танків (про ті гусениці я намагався не думати, бо серце й так було як не моє), я картав себе (і картатиму до кінця своїх днів, хоч би скільки їх мені випало): а раптом, коли б я приїхав в Іскоростень на день раніше (лише на день раніше!), може, й урятував би кохану? Вберіг би її… Хоча… Дівчина любила свій край, то хіба можна було їй сказати: Оленько, ти побережись, не висовуйся, бо сьогодні любити свою батьківщину ризиковано і зле, а ось завтра-позавтра, як все влагодиться і небезпека мине, будеш знову патріоткою. Але все це риторичні «якби», які ще нікого й ніколи (та ще заднім числом) не рятували і порятувати не можуть…

А промовці, забувши, що вони стоять біля домовин, одне від одного запальніше і, звичайно ж, полум’яніше закликали негайно йти походом на Київ, оголосивши «дядечку Києву» такий собі слов’янський варіант газавату — священної війни, — трьох жертв їм, очевидно, було мало.

— Досить!!! — зненацька голосно крикнула якась жінка в чорній траурній хустині. — Треба спочатку поховати перших загиблих, а тоді вже будете дбати й про нові жертви!.. А коли вже вам так несила терпіти, самі йдіть походом на Київ! Скатертиною вам доріжка!

До голубих небес, з яких на грішну землю лилося й лилося благословенне червневе літепло, полинули тяжкі акорди траурної музики, і люди, обліпивши домовини, понесли їх до трьох вантажівок, що стояли край площі з відкритими бортами…

Звідтоді минули роки — як за тихою водою Ужа спливли.

Сьогодні це вже далека історія, що її нові покоління швидше за все й не відають. Як і легендарну Древляндію, яка колись ніби була на теренах України, і була навіть «незалежною». І разом з тим мені іноді здається, що її все ж таки не було.

І все одно щоліта, в переддень Івана Купайла, я незмінно зодягаю червону сорочку (як тоді, в ті трагічні дні, коли я вперше їхав до Олі) і поспішаю до Іскоростеня, якого теж уже немає, але я все одно поспішаю, бо здається, що хтось неодмінно мене чекає в купальську ніч в колишній столиці Древляндії. І не поїхати я не можу. І я лечу, як на перше побачення. До Іскоростеня, якого вже давно немає, а є Коростень — вже не столиця деревської землі, а скромне, нічим не примітне містечко, центр Коростенського району.

Поїзд вже не міжнародний, як колись, а — внутрішній «Київ — Коростень». Звичайний приміський. Колишня «суверенна» Древляндія, дещо навіть фантастична, така собі химерія княгині Ольги, сьогодні лиш одна з областей України — Житомирська: 22 райони, 532 сільради, 9 міст (Житомир, Бердичів, Коростень, Новоград-Волинський, Коростишів, Радомишль,