Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

546

Драгоманов М. Чудацькі думки… // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 289—290.

547

Див., напр.: Касьянов Г. Українська інтеліґенція на рубежі ХІХ—XX ст.: Соціально-політичний портрет. — К.: Либідь, 1993; його-таки: Українська інтеліґенція 1920—30-х років: соціальний портрет та історична доля. — К.: Глобус-Вік, 1992; його-таки: Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору  1960—80-х років. — К.: Либідь, 1995.

548

Косач-Борисова І. Із минулого і пережитого // Лариса Петрівна Косач-Квітка… — С. 285.

549

Попович М. Нарис історії культури України. — С. 500.

550

Див.: Переписка М. Драгоманова з Н. Кобринською. 1893—1895. — Львів: Укр.-Руськ. вид. спілка, 1905. — С. 15.

551

Характерно, що й її прозовий дебют — повість «Жаль» (1890) — в основі сюжету має саме тему «мезальянсу» (історичні інтуїції Лесі Українки завжди напрочуд точні, ліпше за неї у нас «нерв часу» не відчував ніхто!). До речі, тому-таки М. Павликові «Жаль» не сподобався, і Леся Українка, з усією делікатністю добре вихованої панночки, дала йому зрозуміти, що причиною може бути різниця їхнього соціального досвіду: «…я не у всьому з Вами згоджуюсь: мені здається, що тема не єсть така далека від автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісти, він знає чимало і бачить дуже зблизька, а тільки, може, Ви не сподівались такої теми і для Вас вона є досить далека або просто нецікава» [10, 91] (курсив мій. — О. З.). «Досить далека» ця повість залишилася для нас і до сьогодні: написана в той самий час, що в польській літературі роман Б. Пруса «Лялька» — один із найвидатніших епічних пам'ятників фіналу європейської шляхти — і, попри жанрову неспівмірність, не раз позначена просто-таки разючими з ним смисловими збігами, вона, однак, ніколи не була прочитана критикою у приналежному історичному контексті — як документ із життя жіноцтва вищих класів імперії напередодні її занепаду.

552

Пор. характерний спогад Н. Кузякіної про ближче знайомство з творчістю Лесі Українки: «Полюбивши її, відчула, що  з а  н е ю  с т о ї т ь  я к а с ь  о с о б л и в а,  н е в і д о м а,  а л е  д у ж е  п р и в а б л и в а  к у л ь т у р а» (Кузякіна Н. «Навіть втрата мови не означає загибелі народу» // Україна. — 1989. — № 35; розрядка моя. — О. 3).

553

3 піонерських проривів останніх років на цьому терені відзначу, крім уже цитованої апокрифознавчої монографії О. Сирцової (див. розд. IV, прим. 73) (в електронному варіанті — прим. 327. — Примітка верстальника)., ще студії Н. Пилип'юк над українською бароковою іконографією (Pylypiuk N. The Face of Wisdom in the Age of Mazepa. In: Mazepa and His Time. History, Culture, Society / G. Siedina, ed. — Alessandria: Ediziono dell'Orso, 2004. — P. 367—400; Пилип'юк H. Діва і мати: парадокси барокового портрета мудрости // Україна XVII століття: суспільство, філософія, культура: Зб. наук. пр. на пошану пам'яті проф. В. М. Нічик. — К.: Критика, 2005. — С. 281—303), та кандидатську дисертацію: М. Д. Ходоровський. Масонство і Україна (За матеріалами вільних мулярів XVIII ст.). — Запоріжжя: Запорізький ун-т, 1999.

554

Див.: Зеров М. Цит. пр. — С. 411. У цьому зв'язку не можу не вказати на прецікаву розвідку Л. Ушкалова «Барокові джерела нового українського письменства: Котляревський, Квітка, Шевченко» (Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. — К.: Факт—Наш час, 2006. — С. 162—211). Серед іншого, тут розглядається оповідання Г. Квітки-Основ'яненка «Щира любов» — як варіація на питому давній українській літературі платонівську тему «божистого Еросу» (Amor Divinus), де «тільки душі себе знають, а до прочого діла нема». Відчитана в такому контексті, доля Квітчиної Галочки виходить далеко за межі побутового реалізму й набуває виразного метафізичного сенсу: «Диво дивне, — пише Л. Ушкалов, — але ця дівчина народилася лише задля того, аби померти від любові» (Там само. — С. 181). Для нас, уже знайомих з Українчиним міфом amor fati, жодного «дива дивного» тут немає, — проглядається чітка й виразна вітчизняна лінія переємства гностичної традиції: перед Лесею Українкою її засвідчує принаймні Квітка-Основ'яненко (хоч яким на позір ексцентричним може з незвички здатися таке співставлення «європейки»-модерністки з «народником»-хуторянином!), перед яким був (як доводить Л. Ушкалов) принаймні Сковорода, — а вже за ним простягається в ретроспективі ота сама «Атлантида» XI—XVIII ст., «чиїх обширів, єства та ролі в нашій духовній традиції до пуття не знає ніхто» (Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. — С. 3).

555

Перша системна польська праця на цю тему з'явилася понад півстоліття тому (!): Baranowski, Bohdan. Procesy czarownic w Polsce w XVII і XVIII wieku. — Łódź: Wyd-wo Uniwersytetu Łódzkiego, 1952. Що ж до історії англомовних досліджень, то тут сама бібліографія склала б, либонь, том завгрубшки з цю книжку.

556

Досі не знайдено й не опубліковано навіть студію «про українську відьму» В. Петрова, — тільки й відомо, що праця була «багатотомна»  (див.: Гуменна Д. Дар Евдотеї: Іспит  пам'яті: В 2 т. — Балтимор—Торонто:  Смолоскип, 1990. — Т. 2. — С. 292).

557

Тільки з найближчої (тої, що лишилася «по цей бік Збруча») родини Лесі Українки (про ширше оточення й не говоритиму, то вимагало б окремої студії!) у першому-таки потоці, на хвилі ще «показових процесів» — по «справі СВУ», — до ҐУЛАҐу вирушили: чоловік сестри Ольги Михайло Кривинюк (загинув 1944 р. у м. Свердловську), чоловік сестри Ізидори Юрій Борисов (загинув у ҐУЛАҐу), пізніше, в потоці 1937-го, — сама Ізидора (два роки Онєґлаґу, пом. в США), а Олена Пчілка, досі належно не «поновлена в правах», була вперше заарештована ще 1920 р. (на 80-му році життя!), — другий арешт, 1929 р. («у справі СВУ»), застав її вже неходячою, що й дало їй змогу померти у власному ліжку (хоч і під наглядом ҐПУ). Показово, між іншим, що за 15 років незалежности у нас так і не з'явилося спеціальної системної студії про «справу СВУ», — лише доривчі архівні публікації (В. Шевченка, Ю. Шаповала, В. Пристайка та ін.), найповнішою ж усе ще лишається давня, 1974 р., публіцистична розвідка Г. Снєгірьова «Набої для розстрілу» (в рос. версїї «Мама моя, мама…»), яка свого часу коштувала йому життя (див.: Снєгірьов Г. І. Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько…). — К.: Дніпро, 1990). Тим часом, саме «справа СВУ» стала поворотною для історичної долі української інтеліґенції (всього по ній 1929—1930 pp. було ув'язнено близько 30 тис. душ!) та емблематичною для всієї культурної політики СРСР в Україні: за спогадами одного з небагатьох зацілілих підсудних, Бориса Матушевського (сина Федора Матушевського, знайомого Косачів, 1919 р. посла УНР у Греції), слідчий так прямо й пояснював на допитах мету процесу: «Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!» (Там само. — С. 110). Завдання «було виконане»: як культурний