Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

свого кола, поступаються одне одному місцем чи обережно підштовхують одне одного в натовпі. Одне втішає іншого, сподіваючись на зворотну дію свого втішання, а потім із пристрастю дістає насолоду від цієї зворотної дії. Кожне має лише той досвід, який йому дає власне страждання, та коли такі товариші в біді починають своїм досвідом обмінюватись, у їхніх вустах він стає неймовірно різноманітним. «Такий уже ти вдався, — кажуть вони одне одному, — і не нарікай, а дякуй Богові, що ти такий, якби був інакший, це накликало б на тебе таку чи таку біду, таку чи таку ганьбу». Звідки той чоловік про це знає? Якщо судити з його слів, він належить до того самого кола, що і його співрозмовник, і так само потребує, щоб його втішали. А люди одного кола завжди знають те саме. Нема й натяку на думку, якої той, кого втішають, не мав би проти того, хто втішає. Тим-то їхня розмова — це тільки поєднання самонавіювань, обмін побажаннями. То одне дивиться долі, а друге на птаха вгорі (така різниця між ними, коли вони спілкуються), а то їх об’єднує одна надія, і обоє, схиливши голову до голови, задивляються в безмежну небесну далечінь. Але своє становище вони усвідомлюють аж тоді, коли обоє опускають голову й на них падає той самий молот.

1 липня. Надто стомлений.

5 липня. Яких страждань мусиш зазнавати й завдавати!

29 липня. Двоє друзів, один білявий, схожий на Ріхарда Штрауса, усміхнений, стриманий, метикуватий, другий чорнявий, штивно вбраний, чемний і твердий, надто гнучкий, любить посюсюкати, обидва втішаються життям, весь час п’ють вино, каву, пиво, горілку, без угаву курять, один доливає другому, їхній готельний номер навпроти мого, в ньому повно французьких книжок, у гарну погоду в задушливому кабінеті багато пишуть.

Йозеф K., син багатого торговця, якось увечері, після гучної пересварки з батьком — той дорікав йому за розпусне життя й вимагав негайно його припинити, — не маючи особливого наміру, стомлений і сповнений цілковитої безнадії, вирушив до клубу торгового товариства, що стояв на видному місці поблизу гавані. Швейцар зробив низький уклін. Йозеф, не привітавшись, мимохідь кинув на нього погляд. «Ці мовчазні лакизи роблять усе, чого від них ждуть, — подумав він. — Коли я думаю, що він непристойно за мною підглядає, то він і справді це робить». І Йозеф ще раз, знов не вітаючись, озирнувся на швейцара; той повернувсь обличчям до вулиці й задивився на вкрите хмарами небо…

Нотатки про подорож зробив в іншому зошиті. Невдало почав працювати над кількома речами. Але не складаю рук, незважаючи на безсоння, головний біль, загальну слабкість. Щоправда, довелося зібрати останню життєву снагу. Я завважив, що уникаю людей не задля того, щоб спокійно жити, а задля того, щоб спокійно померти. Та я чинитиму опір. У мене місяць часу — поки не буде шефа.

31 липня. Я не маю часу. Оголошено загальну мобілізацію. К. і П. вже призвали. Тепер у нагороду я дістану самотність. Щоправда, навряд чи це — нагорода, самотність — то покара. Принаймні мене мало зворушило загальне лихо, я сповнений рішучості, як ніколи. Пополудні доведеться бувати на фабриці, житиму не вдома, позаяк до нас перебирається Е. з двома дітьми. Але писатиму, не зважаючи ні на що, неодмінно, це — моя боротьба за самозбереження.

2 серпня. Німеччина оголосила Росії війну. Пополудні школа плавання.

3 серпня. Сам у сестриному помешканні. Воно розташоване нижче, ніж моя кімната, та й вулиця бічна, тож унизу перед дверима — гучні балачки сусідів. І насвистування. А загалом — цілковита самотність. Двері не відчиняє бажана дружина. Через місяць я одружився б. Нестерпні слова: чого хотів, те й дістав. Стоїш, боляче притиснушись до стіни, боязко опускаєш погляд, щоб побачити руку, яка тебе пригортає, і з новим болем, що змушує забути колишній, упізнаєш власну скарлючену руку — вона тримає тебе із силою, з якою ніколи не тяглася до справжньої роботи. Підводиш голову, знов відчуваєш колишній біль, знов опускаєш очі, і цьому погляданню вгору-вниз нема кінця-краю.

4 серпня. Винаймаючи помешкання, я, мабуть, підписав господареві якийсь папір, де зобов’язався орендувати житло два чи й усі шість років. Тепер господар висуває вимоги, згідно з цією угодою. Безглуздя чи, краще сказати, цілковита й остаточна беззахисність — ось що притаманне моїй поведінці. Ковзнути в потік. Це ковзання уявляється мені таким бажаним, либонь, через те, що нагадує про «підштовхування».

6 серпня. Уздовж Ґрабена тяглась артилерія. Квіти, вигуки «heil» і «nazdar»[44]. Судомно застигле, вражене, насторожене, смагляве й чорнооке обличчя.

Я не відпочив, а став іще розбитіший. Порожня посудина, ще ціла, але вже присипана уламками, або вже уламок, але ще під гнітом цілого. Сповнений брехні, ненависті й заздрощів. Сповнений нездатності, невігластва, тупості. Сповнений лінощів, слабкості й безпорадності. Тридцять один рік. На фотокартці в Отли бачив двох управителів маєтку. Свіжі молодики, які щось уміють і досить міцні, щоб скористатися своїм умінням серед людей, котрі з необхідності чинять легкий опір. Один веде гарних коней, другий, з обличчям, яке зазвичай незворушне й неодмінно викликає довіру, лежить у траві й кінчиком язика водить по губах.

Я виявляю в собі саму дріб’язковість, нерішучість, заздрість і ненависть до тих, хто воює, й палко бажаю їм усіляких лих.

З погляду літератури доля моя дуже проста. Прагнення змалювати моє сповнене мрій внутрішнє життя відсунуло вбік, зробило несуттєвим усе інше, яке в жахливий спосіб занепадало і занепадає й досі. Ніщо інше ніколи не могло мене вдовольнити. Та хтозна, чи стане моєї снаги для того змалювання, може, вона вже навіки вмерла, може, вона все ж таки оживе ще раз, хоч мої життєві обставини їй і не сприяють. Отож так я й хитаюся з боку в бік, раз у раз злітаю на гірську вершину, але ні на мить не годен там утриматись. Решта людей також хитаються з боку в бік, але хитаються в низинах, та й снаги у них більше; щойно вони починають падати, як їх підхоплює родич — він задля цього й ступає поруч. А я хитаюся з боку в бік там, угорі; це, на жаль, не смерть, але вічні муки загину.

Патріотична процесія. Промова бургомістра. То завмирає, то чується знов, і німецький вигук: «Слава нашому улюбленому монархові, ура!». Я стою вкупі з усіма, погляд у мене лютий. Ці процесії — одне з найогидніших явищ, що супроводжують війну.