Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Співати в Москві не дозволялось, і всі челядники в гончарні Жданова пошикували та поцитькували, хоч і вабила їх тая пісня, бо вже розуміли, що Бог їм послав неабиякого пісняра.
Коли в перший день співати йому таки не дали, Омелько, на хвильку одвинувшись від роботи, намагався пройтись по майстерні таким вихилясом та вивертасом, що його насилу вгамували, і він тоді з-за пазухи витяг сопілку й стиха заграв. Біляві та пухнасті, наче в поросяти, вії дванадцятилітньої побігаєчки затремтіли, закліпали, і Арінушка, відчувши, як от-от заплаче, шепнула Омелькові:
— Облиш!
Це єдине слово прозвучало аж надто по-дорослому, мовби старша сестра висловила пересторогу малому халамидникові.
— Облиш, я сказала! — суворо повторила Арінка, ворухнувши гострими кісками.
Омелько не послухався й на цей раз. Пальці бігали по дірочках сопілки. А дрібні волошки очей замерехтіли в дівчиська гнівом, стали більші, синіші, аж іскорками пойнялись, і Арінка сказала:
— Коли почує хто чужий, буде біда.
— Дарма! — з досадою повів плечем Омелько, від уст не відриваючи сопілки, своєї розради в далекій дорозі.
Не тямлячи, що робить, Арінушка вихопила Омелькові з рук його сопілку і зненацька… розламала її на два нерівні шматки.
12
— Орино! — задрижавши, люто скрикнув Омелян Глек і, наче його черконув хтось косою по ногах, схилився на гончарську лавицю, зіперся на верхняк, і майнули в голові думки хуткою чередою: і Мирослав згадався, і війна, і батенько з Лукією, і панна Подолянка, і старий Варфоломій, і розрада з цією сопілкою в довгій дорозі, в полях та лісах Росії, поки добирався Омелян до Москви…
— Навіщо ти? — стиха спитав перегодом у переляканої дівчинки.
— Я зроблю тобі таку ж саму, — прошепотіла вона, витираючи сльози.
— Не зумієш…
— Зроблю!
Омелько не відповів, а дівчинка жадала його слова, його гніву, такого ж лютого, що зараз вирвався безтямним покриком «Орино!», коли вчув, як хруснуло калинове дерево, коли щось хруснуло в ту ж мить у нього в серці, бо згадав чи жартівливе, а чи й правдиве слово старого жебрака, що оця його сопілка — за-ча-ро-ва-на…
Забравши з рук Арінушки уламки, він бережно сховав їх за пазуху, нічого не сказав, навіть не глянув на побігаєчку, сердитий і збентежений, а їй же хотілося, щоб накричав, щоб ударив — нехай! — тільки б не одвертався так байдуже, — і гайсуха знов прошепотіла ті самі слова:
— Зроблю таку ж…
— Спробуй, — погодився Омелько, бо йому вже стало шкода малої пустухи. — Гралася б тільки! — буркнув він.
— Від Сибіру вона тебе порятувала, — сказав Шумило Жданов.
Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру.
— Ніколи не повірю, — заговорив Омелько, — щоб за сопілку, за пісню — в Сибір! Дурниці!
Ніхто йому не відповів.
— Це ж діло Боже — пісня, — провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. — І птиці небесні співають во славу Господню. І люди Бога прославляють — у пісні ж! Хто ж може заказати Боже діло? Пісню?!
— Государ, — збентежено відповіла Арінка.
— Государ чи бояри?
— Государ, — зітхнув Шумило Жданов.
— Заборонив руським людям співати?
— Заборонив. Государ.
І мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах, і соборах, і по торжках повсюдно — в містах і волостях Росії, у станах і погостах, — про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив:
«В домах, на улицах и на полях песен не петь…»
І ще:
«Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!»
І далі:
«На свадьбах песен не петь, не играть — глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…»
Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…»
Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи…
За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги».
На другий — також батогами, тобто киями по-нашому.
А на третій — «ссылать в украйные городи», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався…
І наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо.
— То мовчите? — скрушно зітхнувши, спитав Омелян.
— Мовчимо, — кивнули челядники.
— А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, — почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. — Домрачеї там у нього. І скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці — на флейтах, на віолах, цитрах…
Арінушка спитала:
— А на Вкраїні, співають?
— Співаємо. І плачемо, — гірко посміхнувся Омелько. — Горять міста і села. Ллється людська кров. І зрада там, у нас, на берегах Дніпра. І панщина… і злидні!
Омелян розповідав щирим московитам — і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також — і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло…
— Як от і в нас, — зітхнув Шумило Жданов.
— І все-таки співаєте? — в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка.
— Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти!
— Такий народ! — кивнув Шумило Жданов.
— А ви — хіба не такий?! — скипів Омелько. — Одного ж кореня!
13
Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.
