Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Омелько згадав, як, рушаючи в путь, сподівався наслухатись руських пісень, що їх і в Мирославі можна тим часом почути, та й у Києві слухав колись Омелян, як прийшлі москалики та з Дону козаки співають, та й мила ковалева жіночка Анна вродилась, нівроку їй, доброю співухою, і Омелько в неї наслухався кручинних російських пісень. Вона й сказала тоді Омелянові на дорогу: «Едешь в Москву за песнями…» — але пісень у Росії на той час уже не стало…

В Москві співали тільки по церквах. Та й більш ніде!

Не чув Омелько пісні — ані в Брянських лісах, ані коло Калуги, де тільки він пройшов по Росії, несучи листа до московського царя…

Але чому ж?

Чому ніде не чути пісні руської — роздольної, буйної пісні, журливої і заразом нестримно-веселої, якої так кортіло скільки заманеться попослухати українському співакові.

Хто ж заказав співати руським людям?

Хто не велів?

Хотілось би розпитати, та не було в кого. Подумавши про ковалиху мирославську, про білявочку Анну, згадав Омелян і прохання — розшукати в Москві родину її рідної сестри, Марії, що жила десь тут, замужем за гончарем Шумилом Ждановим, і збагнув нарешті, що таки доведеться шукати того московського гончаря, щоб, може, в нього заробити на кавалок хліба.

11

Заробітку шукавши по Москві, сновигав Омелько по замощених колодами та дошками столичних вулицях та й дивом дивував перед виявами незнайомого життя, незвіданого, а тому — чудернацького, і очі йому сяяли від усього, що він там бачив.

Омелько наш, устигши побувать на Запорожжі, викохав доброго оселедчика, але ж на його чуб московити поглядали без будь-якого зачудовання, бо українців проживало й тоді в російській столиці немало, і стрічні зовсім не на чуб отой звертали увагу, а на цікавого молодика.

Може, тому, що прездорові його очища блискали вогнем досади, бо й голод уже дошкуляв та й, найголовніше, лист України ще й досі шарудів, зашитий у смушеву шапку.

Може, його врода українська, південна, жагуча, незвична для ока московських дівиць і молодух, привертала погляди до тонкого мужнього обличчя.

Чи, може, ота невситима хлоп’яча цікавість, яка ганяла Омелька по Москві, надавала його постаті юнацького зачарування, властивого всім промітним молодикам, наділеним гострим і гнучким розумом.

Питав наш чубатий Омелько роботи і по дворах боярських, але там побоювались наймати неслухняних та непокірливих хохлів; питав роботи і серед людей посадських, і поміж теслярами, бо й те діло трохи тямив, і по водяних млинах понад Яузою питався, аж поки не повів його Корній Шутов до Гончарської слободи — шукати родичів мирославської ковалихи Анни.

Гончарська слобода лежала неподалік од Таганки (де ковалі таганами промишляли), поміж Вшивою гіркою, Москвою-рікою та Земляним валом — край міста, де гніздились ремісники, котрим у роботі потрібен вогонь, бо ж Москва тоді (дерев’яні халупи, доми, тереми, криті ґонтом і березовим лубом) страх як терпіла від пожеж. Вони вигризали рік у рік чималі кутки столиці, хоч там серед літа палити в печах дозволялось тільки раз на тиждень, і лучину світити не вільно було о пізній порі, але ж горіла та й горіла дерев’яна Москва, наче неспалима свіча перед Господом Богом.

Гончаря з України, що привіз од їхньої Анни звісточку, щиро привітали в родині Шумила Жданова, хоч Аннина сестра, Марія, жінка Шумилова, померла не так і давно від чуми.

Хата Шумила Жданова стояла крайня, при лузі, в березовому гайку, біля якого весело палахкотіли горна з череп’яним посудом, кахлями та всякими хитромудрими опуклими й барвистими окрасами для чудових чільних стін мурованих палат города Москви, що про них потім слава йшла на цілий світ.

Прості московити й здавна відомі були, як люди гостинні та привітні, тож парубок знайшов у гончаря Жданова не тільки заробіток, а й притулок, і ласку, і раду. А за кілька днів хазяїн горна і вся його родина достойно оцінила Омелькове гончарське вміння.

Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Межигір’ї їх споконвіку робили, і глечики мальовані, — покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все — крім неба, — і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше.

Була, правда, поміж синами в Шумила Жданова й донечка, та ще ж недоросла, років дванадцяти, Арінушка, вся хутка, легка, поривчаста, як вітер, уся рум’яна, аж вушка рожеві, з кісками, котрі стирчали куди не слід, туди й сюди, а переважно — вперед і вгору, бо ж дівчат межи простолюдом Москви стрижено тоді років по десятьох, — так вони й бігали з покосами від ножиць, — тому, бач, коси ці ще й не виросли як слід у тієї Арінушки, — і вся вона була якась — туди й сюди, і он куди, та й руки її, очі її мерехтячі, невеличкі, і ноги бистрі, все це жило в Арінушки в постійній зміні, в непогамовному русі, аж наче вітер круг неї завихрювався завжди і скрізь: чи то вона пильненько поралась над чимось у батьковій гончарні, чи по зеленому шпоришу сновигала, заганяючи з лугу на ніч курей та качок, чи по місту Омелька водила, чи просто базікала, бо ж язик її, як і все в ній, не знав ніколи впину.

Арінка Шумилова (дочка Шумила Жданова, онука Ждана Дубова і праонука Дуба Гордєєва), швиденько наче прикипіла до Омелька, і вже здавалось їй, що так було завжди, що не кілька днів Омелько тут прожив, а кілька прудких років. Оченята дрібненькими волошками довірливо сяяли проти нього. Її чубок білявий, аж білий, наче льонок тіпаний, її голівка, закосичена луговою ромашкою, і вся вона, як та ромашка, чиста і проста — аж чарівна від тої простоти, — вся вона, ця московиточка непосидяча, чортеня, гайсуха якась, а не дівка, побігаєчка легенька, вся вона завмирала: очицями своїми, носиком кирпатеньким, руками проворними дівчинка прагнула все вміти; вона дивилась на Омелькову роботу, ніби його вміння перехопити хтіла, очей не зводила з розумних рук, коли він розмальовував гуцульським