Читати книгу - "Таємна історія"

— Я де з ким зустрічався. З адвокатом. Він трохи зловживає випивкою, але то таке. Навчався в Гарварді. Він би тобі сподобався. Звуть Кімом.

— І?..

— І про це дізнався дідусь. У найбільш мелодраматичний спосіб, який тільки можна уявити.

Френсіс дістав сигарету. Мені довелося йому прикурити через його руки. Він ушкодив сухожилля, що вело до великого пальця.

— Отже, — видихнув він клуб диму, — тепер я мушу одружитися.

— А то що?

— А то дідусь залишить мене без цента в кишені.

— А самому заробляти?

— Ні.

Він це проказав із такою впевненістю, що аж роздратував мене.

— Ну я, наприклад, сам собі заробляю гроші.

— Але ти звик до такого стану речей.

Тієї самої миті двері в палату прочинилися. Це прийшла його медсестра — не лікарняна, а спеціально найнята матір’ю.

— Пане Абернаті! — радісно промовила вона. — До вас гості!

Френсіс заплющив очі й знову їх розкрив.

— Це вона.

Сестричка пішла. Ми перезирнулися.

— Не треба, Френсісе, — попросив я.

— Мушу.

Відчинилися двері, і білявка з фотографії, усміхаючись на всі тридцять два, провальсувала в палату в рожевому плетеному светрі, по якому біг візерунок зі сніжинками. Волосся в неї було зібране у хвіст і перев’язане рожевою стрічкою.

Вона й справді виявилася красивою. Із собою дівчина принесла оберемок подарунків: плюшевого ведмедика, желейні цукерки в целофанових обгортках, кілька примірників GQ, The Atlantic Monthly та Esquire. Боже всемогутній, та хіба ж Френсіс читав коли-небудь журнали?

Вона підійшла до койки, цьомнула його в лоб і проказала:

— Серденько, ми ж вирішили з тобою, що палити ти не будеш.

На мій превеликий подив, вона дістала в нього з рота сигарету й загасила її в попільничці. Потім блондинка перевела погляд на мене й засяяла.

Френсіс провів забинтованою рукою по волоссю.

— Прісцилло, — безбарвним голосом проказав він, — дозволь тобі відрекомендувати мого друга Річарда.

Її блакитні очі округлилися.

— Привіт! Я так багато про тебе чула!

— А я про тебе, — ввічливо відказав я.

Вона підсунула стілець ближче до Френсіса. Приємна, все ще з усмішкою на обличчі, вона всілася.

І, ніби за помахом чарівної палички, будь-яка розмова зупинилася.

Наступного дня в Бостоні об’явилася Камілла — вона також одержала листа від Френсіса.

Я куняв біля койки. Заснув за читанням «Нашого спільного друга» Діккенса. Так дивно зараз згадувати, як моє перебування поруч із Френсісом у Бостоні нагадувало мені про часи, коли Генрі доглядав мене у вермонтській лікарні. Мене розбудив радісний крик здивованого Френсіса. А поряд у понурому бостонському світлі стояла вона. Мені здалося, я бачу сон.

Вона постаршала. Щоки трохи позападали. Інакше волосся, коротша зачіска. Проти волі я став думати про неї як про привид. Але ж ось вона перед моїми очима, виморена, але все ще прекрасна, моє серце так радісно й сильно заторохтіло, що я думав, зараз вибухну й помру прямо там, не сходячи з місця.

Френсіс сів на ліжку і простягнув руки.

— Люба, — промовив він. — Підійди ближче.

Чотири дні ми троє пробули в Бостоні. Весь цей час ішов дощ. Френсіса виписали через день, якраз на Попільну середу[232].

Раніше мені ніколи не випадало бувати в Бостоні. Мабуть, він виглядав наче Лондон, якого я ніколи не бачив. Сіре небо, вкриті сажею цегляні будинки. Китайські магнолії в тумані. Камілла з Френсісом захотіли сходити на службу, тож і я пішов разом із ними. У церкві зібралося чимало народу, був протяг. Я склав їм компанію і сходив до вівтаря по попіл, човгаючи в довжелезній черзі, що погойдувалася з боку в бік. Старезного священика в чорній сутані зігнуло навпіл. Пучкою великого пальця він прокреслив хрест мені на чолі. «Бо ти порох, і до пороху вернешся»[233]. Я ще раз був підвівся, коли настав час причащатися, але Камілла схопила мене за руку й поквапно відтягла назад. Усі троє, ми лишилися сидіти на своїх місцях, поки інші лави порожніли й довга черга знову шикувалася до вівтаря.

— Знаєте, — проказав Френсіс на виході, — одного разу я припустився помилки і спитав у Банні, чи він замислювався коли-небудь про гріх.

— І що він відповів? — поцікавилася Камілла.

Френсіс фиркнув.

— Сказав: «Ні, звичайно. Я ж не католик».

Цілий день ми згаяли в маленькому темному барі на Бойлстон-стріт, де курили сигарети й пили ірландське віскі. Розмова завернула на тему Чарльза. Здавалось, останні пару років він хаотично наїжджав у гості до Френсіса.

— Близько двох років тому Френсіс позичив йому чималий кусень грошей, — пояснила Камілла. — Це було дуже мило з його боку, але він це зробив дарма.

Френсіс стенув плечима й допив свою чарку. Очевидно, напрям розмови викликав у нього дискомфорт.

— Я так захотів.

— Ти ж їх більше не побачиш.

— То й що?

Мене мучила цікавість.

— Так а де ж Чарльз?

— А, перебивається десь, — відмахнулася Камілла. Для неї тема була теж не з найприємніших. — Трохи попрацював на дядька. Потім грав на піаніно в барі за гроші. Можеш собі уявити, що нічого доброго з цього не вийшло. Бабуся з горя втратила розум. Нарешті вона змусила дядька сказати Чарльзові, що якщо він не візьме себе в руки, то доведеться йому шукати собі інше житло. Так і сталося. Він винайняв кімнату в місті й продовжував працювати в барі й далі. Але його звільнили, тому він мусив повернутися додому. Саме тоді став періодично наїжджати сюди. З твого боку, — додала вона, дивлячись на Френсіса, — було дуже мило прихистити його.

Той зазирав собі в чарку.

— А, то пусте.

— Ти був із ним дуже добрий.

— Він залишався моїм другом.

— Френсіс, — правила далі Камілла, — позичив Чарльзові гроші, щоб той ліг у реабілітаційний центр. У лікарню. Але там він протримався тільки тиждень. Утік із якоюсь тридцятирічною дамою, з якою познайомився під час курсу детоксикації. Від них два місяці ніхто нічого взагалі не чув. Зрештою, її чоловік…

— Вона ще й одружена була?

— Так. І дитину мала. Маленького хлопчика. Хай там як, а її чоловік найняв приватного детектива, котрий і вистежив їх у Сан-Антоніо. Вони там жили в жахливому місці, в якихось нетрях. Чарльз мив посуд у забігайлівці, а вона… чим вона займалася, я не в курсі. Додому жоден із них не хотів. За їхніми словами, вони щасливі.

Вона перервалася відпити з чарки.

— І що далі? — спитав я.

— Ну, вони й досі там живуть. У Техасі. Хоча вже не в Сан-Антоніо. Певний час посиділи в Корпус-Кристі. Коли я востаннє про