Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Баба дивилася на мене трохи банькатими, холодними й порожніми очима, ніби я був такий малий, що й не помічала мене.
— Чуєте, що я сказав, бабо! — мовив я твердіше.
Тоді баба Ганя потяглася до палиці, але не підняла її. Вона заплакала й сказала:
— В мене немає дому. І це я вже назовсім викинула себе на смітника.
Тоді з двору вийшла бабця. Стояла якийсь час, підбивши долішню щелепу під горішню.
— Чого це вона там сидить? — спитала гостро. — І що це за фокуси?
— Каже, що викинула себе на смітника, — мовив я.
Бабця пирхнула, ніби хотіла засміятися.
— І давно вона тут сидить?
— Та нє, — сказав я. — Мама не змогла її підняти.
— Чого ви тут сидите? — спитала гостро бабця.
— Йду додому, — сказала баба Ганя. — В село.
— Але ж ви сидите, а не йдете, — мовила бабця. — І хіба ви не знаєте, що вашу хату продали?
Баба Ганя подивилася на бабцю з якимось жахом.
— Ну да, — сказала бабця з осолодою. — Нема більше вашої хати. Її продали на знос… Тепер ваша хата тут.
Баба Ганя дивилася на бабцю з тим-таки жахом, вуста її затремтіли.
— А ти чого стоїш? — прикрикнула на мене бабця. — Біжи в двір! Вона сама прийде! Ніде не дінеться.
— Поможіть мені встати, — попросила баба Ганя.
— Ну, я вам не поможу, — мовила бабця. — Бачите, які в мене руки?
Вона простягла руки, вони в неї трусилися.
Тоді баба Ганя почала кричати своїм жахливим, як єрихонська труба, голосом:
— Люда! Люда! — мені, однак, здалося, що баба Ганя кличе не мою маму, а людей взагалі. — Люда! Поможи мені встати! Вони мене тут уб’ють!..
Картина друга.Зимова, з приміським лісом
1
Цього року брат приїхав не 31 грудня, як бувало, а 1 січня.
— Не склалася у мене поїздка, — ледве не з порогу мовив він. — Але прислав листа Сиротюк. Він зараз у Києві в родичів, десь у Біличах. Де ті Біличі?
— Край світа, — відповів я. — Ніколи там не бував. З правої руки від Святошина.
— Десь він там у родичів, — сказав брат, роздягаючись. — Прислав листа, притому такого відчайного…
— А чи присилає він невідчайні листи? — спитав я.
— Людина пише відчайні листи, коли потребує підтримки, — по-філософському зауважив брат. — А Сиротюк…
— Потребує підтримки майже завжди, — докінчив я. — Але чому роль отця-сповідника випала тобі?
Брат зняв окуляри, його малі, каправі оченята закліпали.
— Це легко пояснити, — мовив напрочуд добродушно. — Я завжди на його розпачливі листи відгукувався.
Брат приїхав нерано, було вже близько четвертої. Наступного дня він має вже бути на роботі; брат мій працював на лічильній машині; зараз — на другій зміні. Завтра він має повернутись до Житомира. Усе це оповів мені розважливим, повільним голосом із рокітливими басовими нотками. Отже, випадало, що розшукувати Сиротюка в Біличах мали сьогодні і не гаючись. Брат у Києві не орієнтувався; взагалі, Київ викликав у нього коли не неприязнь, то пригнічення — він у цьому місті більше двох днів побути не міг. Практично це означало, що мені доведеться стати братовим супровідником, хоч я в тому районі й не гадав бувати. Покірливо зітхнув і запропонував братові перекусити з дороги.
— Не губитимимемо часу, — сказав він. — Скільки туди, гадаєш, їхати?
— Не менше години, — відповів я.
— Отож, — зітхнув брат і надів окуляри. Вони в нього з грубим склом із ввігнутими лінзами, через що дивилися ніби покриті слізовою плівкою.
— Цього разу Сиротюковий лист був чи не найвідчайніший, — сказав брат. — Зламав на роботі ногу. Довго лежав у лубках, і йому світ спротивів. Власне, й поїздку в Київ він затіяв, щоб хоч якось розвіятися. Нога йому ще й досі болить, ходить із палицею. Ну й, звісно, щоб і зі мною побачитися.
Усе це брат мені оповідав рокітливим, розважливим голосом, і я подумав, що, можливо, саме цей голос приваблює до нього людей. Наш батьківський дім чи не через це став місцем, куди весь час заходили якісь люди, братові численні знайомі, заходили навіть незнайомі із тими, кого брат знав. Часом у нього замешкували якісь дивні особистості, аж доки не виганяла їх із хати братова, жінка на загал добродушна, але до пори. Любила, коли люди приходили, коли велися балачки, сама брала в них участь, згоджувалася, щоб у них заночував день чи два котрийсь знайомий братових знайомих — утікач від власної жінки чи навіть вигнаний із дому нестатечник, але коли ці тимчасові комірні затримувалися більше визначеного нею строку, починала перетворюватись у фурію. Опасиста не в міру, з грубими ногами, з вирячкуватими очима, вела себе так рішуче, що братовий дім на певний час порожнів. Отже, в братові справді щось було від отця-сповідника, отця-розрадника — до нього навіть приходило, як оповів був колись, кілька сектантів (не зразу, а по-одному), бозна-як чутка про брата докотилася й до них. Вони вели з ним довгі бесіди, і всі однодушно визнали (хоч і приходили не разом, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид мертвого дому. Роман-квінтет», після закриття браузера.