Читати книгу - "Вовк-тотем"

Чень Чжень ще раз був уражений надзвичайною мудрістю і здатністю до виживання Вовчика. Він згадав приказку: «Дракон народжує дракона, фенікс — фенікса, а діти пацюка обов’язково уміють рити нори». Щури справді вміють рити нори, але вони принаймні бачили в дитинстві, як це роблять великі щури або їхні матусі. Однак це мале вовченя було відняте від матері, поки йому не розкрилися очі, де ж воно могло бачити, як великі вовки риють нори? При цьому собаки, які згодом його оточували, не могли навчити його цього, адже вони — вже одомашнені тварини, які цього не вміють робити. Тоді хто ж навчив Вовчика рити нору? Та ще й так, щоб її орієнтація й напрямок були такими точними, а відстань — якраз такою, як треба. Адже якби відстань від дерев’яного кілка була більшою, то залізний ланцюг обмежував би дальність нори по горизонталі на свою довжину. Однак Вовчик обрав для нори місце якраз посередині між дерев’яним кілком і краєм вовчого кола, тож він міг залізти туди, затягнувши з собою половину ланцюга. Хто ж його цього навчив? А така здатність орієнтуватися, можливо, недоступна навіть великим степовим вовкам, як же він самостійно зміг усе розрахувати?

Чень у душі аж злякався: як це мале вовченя, якому тільки трохи більше трьох місяців, раптом змогло, при тому, що в нього не було прикладу батьків, самостійно розв’язати таку важливу для його життя проблему? Він справді розумніший за собаку, та навіть і за людину. Невже здібності, даровані вовкам від природи, аж такі потужні? Зі своїх спостережень Чень зробив висновок: спадок — це тільки основа, а коефіцієнт розумових здібностей Вовчика ще потужніший. Адже навіть він, доросла освічена людина, півдня вештався під пекучим сонцем і не додумався вирити малому навскісний хід під землею, який би захистив його від сонця та інших негод! Тож розумній сучасній людині довелося, кліпаючи, мов дурепі, очима, засвоювати надзвичайно складний урок виживання, поданий йому вовченям. Чень Чжень не припиняв зітхати, визнаючи, що мудрість Вовчика дійсно набагато перевершує його власну. Він повинен був покірно прийняти кинуту йому Вовчиком насмішку. Не дивно, що коли Чень із ним грається, то з боку Вовчика відчувається якесь незрозуміле почуття «рівності». Цієї миті Чень узагалі відчував, що малий його майже зневажає. У непокірливому погляді Вовчика завжди містилося щось таке, що лякало Ченя. Малий ніби казав: «Ти не дуже вихваляйся, ось почекай, я ще виросту!» І Чень Чжень дедалі більше переживав: а як буде ставитися до нього Вовчик, коли виросте?

Однак у душі Чень усе-таки радів. Сівши на коліна, він спостерігав за діями малого і дедалі більше відчував, що він оце не вигодовує маленьку тваринку, а утримує собі маленького вчителя, вартого поваги і пошани. Він вірив, що Вовчик може його навчити й інших речей: сміливості, мудрості, упертості, витривалості, любові до життя, вічного занепокоєння, вічної непокори, зневаги до суворих і несприятливих обставин, завдяки чому може ствердитись потужна особистість. Потайки він думав, що якби китайці, крім дракона-тотема, мали б іще й вовка-тотема, було б дуже добре. Хіба вони зазнали тоді так багато принижень від варварських країн? І хіба їм довелося б тоді переживати про те, чи зможе китайська нація здійснити велике відродження і досягти демократії, свободи й заможності?

Вовчик, настовбурчивши хвоста, працював дуже імпульсивно. Здавалося, що чим глибше він риє, тим більше відчуває прохолоду й задоволення, ніби він почув той запах землі й темряви, який найперше зустрів його при народженні. Чень відчув, що Вовчик не тільки хоче вирити собі прохолодну й захисну нору, але й ніби хоче викопати прекрасні спогади про своє дитинство, докопатися до своєї рідної мами, братиків і сестричок. Він спробував уявити вираз на морді Вовчика, коли той риється в норі; напевне, він був дуже складним, адже в ньому змішалися почуття радості, надії, віри в удачу й горя…

Очі Ченя навіть зволожилися, а в серці скипіли докори сумління. Він чим далі, тим сильніше прив’язувався до Вовчика, однак при цьому він був убивцею, який зруйнував цю вільну й радісну вовчу родину. Якби не його наміри, то вовченята з цього лігва давно б уже ходили скрізь на полювання зі своїм татом і мамою. Чень припускав, що таке видатне вовченя має бути сином того білого ватажка — князя усіх вовків Орхонського степу. Після тривалого гартування в боях під керівництвом вовчої зграї у майбутньому він навіть міг би стати князем нового покоління. Однак, на жаль, чудові перспективи цих вовченят були вщент зруйновані прибульцем-ханьцем, який з’явився тут з-за тисячу лі.

Вовчик нарешті дорився до межі — довжина його залізного ланцюга вже не давала йому змоги ритися далі. Чень також не збирався подовжувати йому ланцюг, адже пісок у цьому місці був дуже розсипчастим і «дахом» його печери був лише прошарок переплетеного трав’яного коріння, тож при більшій глибині печери якийсь кінь або корова, ненароком наступивши на її «дах», могли заживо поховати в ній Вовчика. Гранична радість Вовчика від риття печери раптом була перервана, і він так розізлився, що аж заскавучав, виліз назовні й почав щодуху смикати за ланцюг. Ошийник при цьому затягнувся на його шиї й рана заболіла так, що він аж розкрив пащу, щоб ковтнути прохолодного повітря, однак не схотів зупинитися, й продовжував смикати за ланцюг, аж поки в нього стало сил. Тоді він розтягнувся на щойно виритій купі землі, важко дихаючи, й трохи перепочив. Коли він згодом повернув свою голову в напрямку нори, щось там розглядаючи, Чень гадав, чи зможе цей малий утнути ще якусь нову витівку.

Щойно дихання Вовчика заспокоїлося, як він знову з головою занурився під землю. Невдовзі з нори знову почав вилітати пісок. Чень, знову ошелешений, поспішив лягти на живіт і підповз до печери, щоб зазирнути в середину. Він побачив, що малий почав ритися по боках нори, тобто він раптом зрозумів, що потрібно облишити глибину, а збільшувати ширину печери по горизонталі. Отже, оскільки він не дорився до своїх мами, братиків і сестричок, йому залишалося тільки вирити собі широку спальню, в якій би він міг повністю поміститися, і в якій міг би безпечно відпочивати, випроставшись на весь свій зріст.