Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

на світ. Усі діти отримуватимуть початкову освіту, за допомогою системи перевірок ми будемо відбирати найкращих, здатних до наукової роботи. Їх ми відправимо в університети, а інших перетворимо на слуг, завдання яких працювати і плодитися. Талановиті та розумні складуть основу нового керівного класу, який, на відміну від усіх попередніх, займатиметься не утриманням влади, а наукою! На всьому світі встановиться спокій і порядок, слуги будуть працювати, а вчені — розвивати науку і коли-небудь неодмінно підступляться до проблеми безсмертя, отримати яке мріяв мій вчитель. Я, до речі, теж. Я сподіваюся дожити до встановлення нової влади у всьому світі, але моє тіло вже зараз не дуже здорове. Коли я помру, то накажу заморозити себе. З такого стану повернути до життя легше, аніж із вимоченого у формаліні. Ось такі справи, Іване Карповичу. На вас чекає блискуче майбутнє. Ви будете одним із командувачів нової армії! Поведете вперед незліченні війська і здобуватимете перемогу за перемогою! Здається, це життя значно цікавіше за пригоди якогось провінційного сищика. То одужуйте, Іване Карповичу, одужуйте.

Професор поплескав мене по плечу, потім щось увімкнув. Я та інші прооперовані почали крутитися далі.

— Це для того, щоб у вас не було пролежнів і застою крові, — пояснив Лавессі. — Моя авторська методика. До того ж оберти кола сприяють надходженню в голову додаткової крові, а це корисно для паразитів. Якщо ви хочете до туалету, то не хвилюйтеся. За кілька годин слуги допоможуть вам у цьому. До побачення, Іване Карповичу.

Світло погасло, я далі неквапливо обертався. Знову стиснув кулаки та зціпив зуби, далі ненавидів слиз. Знищував його подумки, згадував Моніку, щоб роз’ятрити себе сильніше. Ненавидів, аж поки не прийшли слуги. Вони зробили мені клізму, потім прийшли інші й погодували мене невеличкими кульками чогось солоного та жирного. Я скривився, але з’їв. Ненавидів далі. Безперервно до наступного приходу слуг. Потім трохи поспав і ненавидів знову. Час від часу прислухався до себе, чи не було в моїх думках чужого? Чи не проліз той слиз у мене? Ні, був тільки я, і я ненавидів далі.

За вісім днів, я рахував за появою слуг, знову прийшов Лавессі. Оглянув усіх, дивився уважно в очі. Я зробив скляний погляд, який бачив у інших слуг на колах.

— О, та ви ідете з випередженням! — зрадів Лавессі, потім підозріливо придивився. Відійшов, повернувся, подивився в очі знову, а потім несподівано прошепотів:

— Я накажу тобі, і ти поїдеш за кордон, привезеш свою Моніку, заріжеш її і зготуєш для мене. Чуєш, Іване Карповичу?

Він упритул дивився мені у очі. У скляні очі слуги, в яких не було жодного живого почуття. Скло. Він усміхнувся, поплескав по щоці.

— Ну ти ж незвичайний у нас, Іване Карповичу, то все незвичайно і іде. Нічого, все буде добре.

З тим пішов. А я далі ненавидів потилицю. Весь час, день за днем, думав тільки про потилицю. Я так затято ненавидів, що перестав рахувати дні. Лавессі приходив іще двічі, здається, був задоволений побаченим. А потім прийшли слуги і почали відв’язувати прооперованих. Вишикували нас і повели кудись. У велику залу на другому поверсі. Там на троні сидів Лавессі й задоволено дивився на нас. Потім заграла урочиста музика. Один зі слуг, що стояв біля Лавессі, закричав: «Слава пану професору!» Всі повторили. Я теж. Всі навколо були щасливі дивитися на професора. Я теж. «Пан Лавессі — наш володар!»

— Пан Лавессі — наш володар! — кричав я зі всіма.

— На коліна! — наказав професор. І всі стали на коліна. По одному на колінах пішли до професора. Перед ним схилялися до землі, цілували кінчики його черевиків. Цілував і я. Він несподівано став черевиком на мою руку, натиснув своєю вагою на пальці. А я цілував його черевик. Лавессі схопив мене за волосся, боляче підняв мою голову, щоб подивитися мені в очі. Я був щасливий, бо я був перед моїм повелителем!

Потім нас відвели кудись, видали сірі однострої. Приїхали вантажівки, у них садовили нових слуг. З розмов я зрозумів, що їх відправляють на роботу на верфі. Мені ж наказали залишитися. Лавессі викликав до себе. Він був із десятком слуг. Показав мені мапу Петрограда і спитав, як би я діяв. Де б накопичував сили, куди би бив в першу чергу.

— Треба захопити арсенали. Озброїти людей, потім атакувати військові частини, віддані владі. Розгромити їх, захопити залізничні в’їзди до міста, щоб не пустити підмоги. Далі вже атакувати, — бубонів я. Показував на мапі, що робити.

— Добре, Іване Карповичу, дуже добре, — усміхнувся щасливий Лавессі. — Тепер ходімо поснідаємо.

У підвалі будинку Лавессі була велика зала, зараз заставлена столами та стільцями. Там сиділо кілька сотень слуг. Інші слуги роздавали їм солодко-жирні кульки розміром із волоський горіх. Такими кульками нас годували весь час після операції. Слуги старанно жували і запивали чаєм. Перед їдою і після їди всі хором дякували панові професору. Той сидів на спеціальному троні, їв смажене м’ясо, запивав вином і тільки головою крутив від задоволення.

Після обіду слуг відправили на роботи. Доглядати прооперованих, яких було багато у підвалах, готувати їжу та чай, прибирати сніг на вулицях. Я чистив сніг, коли Лавессі викликав мене до себе. Виглядав трохи засмученим.

— Ваню, тут така історія. Виявляється, військова контррозвідка дуже схвилювалася через твою пропажу й зараз розшукує тебе як дезертира. Таємно розшукує, щоб не піднімати скандалу. Думають, що ти втік за кордон. Через це доступ до твоїх грошей закрито. Тобі треба буде здатися контррозвідці, пояснити, що ти був відсутній у справах. Я там знаю кількох впливових людей, спробую за допомогою хабарів домогтися, щоб тебе не судили. Тобі треба повернути легальний статус, інакше ми не зможемо узяти грошей, а вони