Читати книгу - "Лазарит"

страшенно довго. Дзвони відбили третю годину,[162] потім пролунав крик муедзина, що закликав правовірних до молитви. Двері не відчинялися, а голоси стихали. Доморослі шпигуни могли розібрати лише нечіткі уривки фраз Вільяма де Шампера: «…захоплення Тіверіади…», «…лжегонець…», «…поразка нашого війська…», «…подав знак сарацинам і без перешкод вивів пораненого графа Раймунда з поля бою…», «…графиня Тіверіадська писала інше…», «…не зізнався, хто він, навіть під тортурами…», «…зухвала втеча…», «…шрами, які свідчать, що він той самий розвідувач Саладіна…», «…винуватець загибелі цілого королівства…».

– Про що це вони? – дивувалася Ґодіт.

– Тс-с-с-с!.. – замахав на неї Дроґо.

Почувши дзвін шпор тамплієра, вони відсахнулися від дверей.

– Хоч зараз ти розумієш, кому намагалася допомогти? – запитав маршал уже біля дверей. – Його справжнє… або ще одне з вигаданих імен – Арно де Бетсан, він був коханцем графині Ешиви Тіверіадської, але, визнавши його провину, вона не пожаліла його. А ти…

І знову Джоанна повторювала, ридаючи:

– Усе не так, ти помиляєшся! Це зовсім інша людина… І він справді лицар-госпітальєр із Намюра!..

Санніва зойкнула:

– Сили небесні! А як же мій Ейрік?

Дроґо знову цитькнув і припав до дверей. А почувши, що справжній Мартін д’Ане живе нині в лепрозорії поблизу Константинополя, він аж заметляв головою, мов пес, у вухо якому вчепився кліщ.

– Краще нам звідси забратися, – сказав Дроґо жінкам. – Вони говорять про речі, довідавшись які, можна опинитися на пласі!

Але жінки й не поворухнулися – одна переймалася долею свого рудого чоловіка-варанга, інша хвилювалася за пані. Урешті-решт, Дроґо теж лишився, вирішивши ввірватися в покій тільки в тому разі, якщо храмник підніме на леді руку.

Проте не схоже було, що до цього могло дійти. Долинало тільки нечітке бурмотіння Джоанни й майже заспокійливий голос Вільяма. Потім він промовив уже гучніше та рішучіше:

– Ти підеш зі мною і, коли ми його схопимо, розпізнаєш мерзотника.

– Ні, ні! – відчайдушно вигукнула Джоанна й знову розридалася. – Вільяме, не змушуй мене до цього. У мене розірветься серце! Я і так усе тобі розповіла…

Вона плакала, а маршал мовчав. Потім знову заговорив – переконував, радив, вимагав, але натомість чув лише згорьовані ридання. Нарешті кроки де Шампера наблизилися до дверей, і трійко саксів кинулися врізнобіч.

Уже відчинивши двері, тамплієр промовив на порозі:

– Тобі все-таки доведеться прийти, якщо я переконаюся, що це саме та людина, про яку я думаю. Уся ця історія з євреями… Цілковита маячня! Вона приховує щось значно серйозніше й небезпечне. Коли ми його схопимо, тобі доведеться свідчити. Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб уся ця історія дійшла до короля Річарда.

Він ляснув дверима, зметнувся білий плащ із хрестом, і маршалові кроки віддалилися й, нарешті, стихли.

Дроґо визирнув із ніші в стіні й коротко глянув у бік покою, звідки долинав Джоаннин плач.

– Ідіть до пані, – звелів він служницям. – Спробуйте її заспокоїти.

Але де там! Джоанна лежала, уткнувшись у купу подушок, і тіло її здригалося від такого нестерпного ридання, що, здавалося, вона готова накласти на себе руки.

– Не чіпайте мене! – відмахувалася вона від жінок, які метушилися навколо. – Заради Пречистої Діви, дайте мені спокій! Забирайтеся звідси!

Вона проплакала до глухої ночі.

Розділ 22

Люди почали прибувати на кораблі, що стояли в порту, ще звечора – щойно спала спека. Вони вважали: заплатити шкіперам і переночувати на судні значно зручніше, ніж удосвіта штовхатися в натовпі, який неодмінно виникне, коли почнеться загальна посадка.

Невелика галея «Легка кішка», з капітаном якої завчасно домовився Сабір, була однією з багатьох, що стояли в гавані Акри. Ейрік зійшов на палубу в личині лицаря, котрий покидає Палестину, й недбало кивнув на свою свиту:

– Ці зі мною!

Потім простягнув помічникові капітана сувій подорожньої.

Той, вочевидь, був не надто письменний, однак його ліхтар освітив печатку ордену Храму, і цього виявилося достатньо. Перерахувавши пасажирів, моряк буркнув, що в плаванні виникне чимало клопоту з дітьми, але могутній рудоволосий хрестоносець із дружиною та нащадками, мав занадто переконливий вигляд, щоб із ним сперечатися. До того ж заплатив він щедро, і це все вирішило. Обличчя венеціанця ураз стало усміхненим.

– Сюди, сеньйоре, прошу, – він указав лицареві на місце біля основи щогли між рядами лав для веслярів. – Зараз принесуть зо дві овчини, щоб ваша дружина з немовлям зручно розташувалися.

Дружину хрестоносця звали Леа, і венеціанець зовсім не здивувався, що вбрана вона як сарацинка: багато франків вважали тутешніх дівчат привабливими, а часом й одружувалися з ними, навернувши перед тим у свою віру. При лицаревій дружині була літня служниця і ще двоє дітей – пухкенька дівчинка-підліток і славний хлопчисько. Не утримавшись, помічник шкіпера навіть поколошматив малюку кучеряву голівку й лише мигцем глянув на слуг лицаря – молодого блакитноокого франка та двох сарацинів, що один із них був худорлявий і чорний, мов головешка, а інший – опецькуватий і незграбний.

– Завтра на світанку прийде капітан Себастьяно, я доповім йому про вас, а потім почнуть сходитися й інші пасажири. Ніхто не потурбує вас доти, аж поки орденська варта та митники почнуть оглядати судна.

– Що скажете, друзі? – звернувся рудий до Сабіра та Мартіна. – Присягаюся богами своєї батьківщини, здається, пронесло.

– Це буде зрозуміло тільки тоді, коли вартові перевірять нашу подорожню, – стиха мовив Мартін.

Він допоміг пані Сарі розташуватися на овчині і вмостив Леа з крихіткою. Жінки покинули свій дім, щоб ніколи більше туди не повертатися, й, хоча пані Сара взяла, за її словами, лише найнеобхідніше, їм довелося наймати воза, щоб довезти її тюки в порт.

– Малий, а де Лузіньян не спохватиться завчасно, що тебе немає? – поцікавився Ейрік, витягуючи зі шкіряної торби шмат козячого сиру.

Він не уточнив, кому саме з де Лузіньянів може терміново знадобитися Мартін Фіц-Годфрі, але це й так було зрозуміло. Ґвідо останнім часом дуже зайнятий тим, що поновлює акрських пуленів у їхніх власних оселях, які звільнилися після відплиття французьких лицарів; дозволу ж покинути резиденцію Єрусалимського короля до ранку, начебто для того, щоб погостювати в дами, Мартін запитав у конетабля.

Аморі не заперечував: вірний аскалонець служив справно, то чому б йому і не розважитися з красунею? І хоча Річард досі пильнував, щоб у місто не пускали повій, у тутешніх борделях знайшлося чимало продажних гурій, тому сутенери в чалмах, вихваляючи їхні принади, постійно крутилися в місцях скупчення хрестоносців.

Сабір був незворушним. Улаштувавшись на носі галеї обличчям до Мекки, він почав молитися, і Муса негайно взяв із нього приклад. Сара щось тихенько наспівувала дітям, аж поки вони заснули.