Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Хто? — я аж скривився від здивування.

— Консул Уругваю.

— А до чого тут консул? — спитав я розгублено і з сумом подумав, що постарів, не встигаю вже за часом То вчора ганьбився, тепер ось сьогодні нічого не розумію. — Яким чином консул з розкольниками пов’язаний. І що таке Уругвай?

— Це країна така, за морем-океаном І не розкольники ми, а духовні християни, істинна віра Збиралися ми плисти до Уругваю пароплавом Гроші на переїзд мусив забезпечити Інокентій Степанович, який би продав усе майно і відбув з нами. Але не встиг. Тепер переїзд під загрозою.

— А що вам там робити, у тому, як його?

— Уругваї.

— Уругваї. Що там, медом намазано, чи що? — не розумію я. Бо одна справа, коли жиди з нашого Отечества тікають, наче чорт від ладану. Це зрозуміло, бо їм тут ходу немає — то погром, то смуга осілості, то поліція трусить. Але ж ось руські мужики, що їм тут не так?

— Нас, Іване Карповичу, уряд вважає єретиками. Це так само, як бунтівники, коли не гірше. Поліція на нас полює, влада нас кривдить усіляко. А в Уругваї дадуть нам землю і лізти до нас не будуть. Не ганятимуть, віри нашої не чіпатимуть. Житимемо як захочемо, і ніхто нам дошкуляти не буде.

— Це обіцяють так, — кажу я обережно. — А там бозна, як воно насправді.

— І насправді так. Туди вже не один корабель братів наших виселився. Не мед там, важко на новому, незвичному місці. Земля там інша і краї інші, спека, дощі. Але берегти треба не тіло, а душу. Як би там не важко було, але тут гірше, бо тут душі важко.

Я головою киваю, але нічого не кажу, бо слова оці сумнівні, а мені зайвого балакати не треба зараз, бо й так подейкують про мене, що майже бунтівник. Тут ще ці сектанти.

— Іване Карповичу! Просимо вас просто зараз поїхати з нами до Херсона і зайнятися цією справою. Знаємо, що задарма ви не працюєте, то ось зібрали сто рублів. У Херсоні ще сто заплатимо, а по закінченні справи додамо.

Дали мені конверт, потертий та тлустий. Подивився всередину, а там сто рублів, здебільшого по рублю та по три. Давно вже зі мною так не розплачувалися, завжди великими купюрами. Видно, що збирали останнє. І довго ж до мене їхали, потім ще шукали. Якось соромно було їм відмовити.

— То поїхали? — питають у мене.

— Поїдемо. Почекайте на вулиці. Я поки зберуся.

Вони пішли, а я побіг до Єлизавети Павлівни.

— Їду я.

— Та чула, чула. Нова справа?

— Так точно. Сектанти якісь.

— Обережніше, Іване Карповичу. Ну, і чекаю вас у гості.

— Обов’язково, Єлизавето Павлівно. Дозвольте у вас новий костюм залишити, не для справи він. У старий вберуся, який колись у вас залишив.

— Може, чаю вип’єте на дорогу?

— Та краще вже на вокзалі. Люди чекають.

З тим і пішов я. Купили квитки, пощастило, що потяг невдовзі їхав. Сіли у вагон, і почав я розпитувати розкольників про смерть їхнього ватажка. Про якого вони говорили з повагою, казали, що майже свята людина. Майже, бо ото сплутався з дівкою, одружився з нею, хоча вона зіпсована.

— Батьки її — наші брати з тих кораблів, що вже до Уругваю переселилися. Але так вийшло, що батько її поїхав зі старшою сестрою, а молодша захворіла і залишилися з матір’ю. Невдовзі матір померла, залишилася дівчина сиротою, й Інокентій Степанович її до себе узяв. Спочатку просто щоб не пропала Але потім слабину дав. Збила вона його зі шляху праведного, то одружився, хоч це для кормчого недобре.

— Чому?

— Бо кормчий — він усьому кораблю батько, а коли одружиться, то вже не про всіх піклуватися буде, а лише про своїх. Казали йому про це, й інші кормчі з Уругваю йому писали. Але нічого вдіяти не могли, вперся й одружився з нею. А вона ж зіпсована.

— Чим?

— Тим, що багато батьки їй волі давали. До віри не привчили. Майже зовсім. На богослужіння не ходила, молитов не співала, старших не шанувала, а ще книжки богопротивні читала І старша сестра в неї така сама! В Уругваї покинула корабель і рідного батька, втекла кудись, а оце нещодавно з’явилася в Херсоні. Інокентій Степанович її до жінки, не пускав, але вони таємно бачилися. Ми його попереджали, говорили, але він не слухав. Зовсім вона його окрутила А потім те пограбування. Грабіжники залізли в будинок. Дивно залізли, бо двері й замок цілі. Інокентій Степанович завжди двері зачиняв. Відчинили їх, зсередини відчинили. Грабіжники зайшли, піднялися на другий поверх, де був кабінет Інокентія Степановича Почали ламати сейф, у якому гроші були. Інокентій Степанович почув, вийшов зі спальні. Нам віра забороняє зброю мати, мабуть, хотів поговорити з грабіжниками, переконати не чіпати гроші, бо це ж не його були, а всього корабля. Та грабіжники стріляти почали. І вбили його.

— Навіщо стріляти у неозброєну людину? — дивуюся я.

— Може, боялися, що кричати буде.

— Постріл не тихіший за крик.

— І не один постріл. Кілька пострілів, бо бандити один одного повбивали.

— Як так?

— Мабуть, через гроші.

— Щось я не чув, щоб грабіжники прямо на місці злочину почали гроші ділити.

— Так поліція каже. А гроші, до речі, зникли.

— Як зникли?

— Не знайшли їх. У сейфі вісімнадцять тисяч було. Мусили піти на квитки до Уругваю. А гроші за мануфактуру й торговий дім витратили б на облаштування у новому місці. Але пропали і гроші, й майно. Та негідниця, жінка Інокентія Степановича, як тільки з тюрми вийшла, одразу замки поміняла в хаті й нас не пускає. Хоча ця ж будівля кораблю належить, і там у нас завжди богослужіння проходили!

— З тюрми? Чому вона в тюрмі була?

— Бо поліція спочатку на неї подумала. Що вона зі злочинцями діяла. Але потім випустили її, сказали, що немає жодних доказів.

— І справді немає?

— Дала вона хабара, і добрячого, відкупилася від поліції! Тому й немає. Так її сестра навчила, хитра, наче змія. І безбожниця! У Бога не вірує і в очі про це каже! Диявольська служниця! Це вона все, вона!

Ото спочатку розповідали про справу, а потім почали про Бога,