Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

населення Волині продовжувала зростати. Угруповання княгині мало своїх прихильників і серед польських феодалів, одним з яких був видатний політичний діяч Малої Польщі воєвода Пакослав. Це змінило ставлення Лешка до княгині. Взимку 1214 р. він урочисто приймав у Кракові княгиню з княжичем Данилом. Ймовірно, тоді ж було домовлено про похід на Галич, який відбувся вже навесні. Через присутність угорських військ похід не був результативним.

Проте малопольський князь пішов на поступки і, вивівши Олександра з Володимира, повернув Романовичам їхню столицю. Після цього поступово почалося нове піднесення Волинського князівства.

Якщо у відносинах з Польщею першу роль відігравала Волинь, то з середини XII ст. таку ж роль щодо Угорщини грала Галичина; Союз Угорщини з київським князем чи Черніговом з часом практично розпався. В середині століття міцний союз київського князя Ізяслава та Гези II, як уже зазначалося, був спрямований проти Володимира Галицького. Після смерті Ізяслава його політику продовжували брат Ростислав та син Мстислав.

Наприкінці 50-х років почалося зближення Галича з Угорщиною. Вимоги Ярослава Осмомисла про видачу Івана Берладника Угорщина підтримала. У цей же час відбулося значне розходження позицій Галича і Візантії. Особливо стурбувало Візантію те, що 1164 р. до Галича «прибеже из Царьграда братан царев кир Андроник», який був давно пов’язаний з Угорщиною і, як вважають, був двоюрідним братом Ярослава[810]. Візантія, яку лякав галицько-угорсько-половецький союз, з великими труднощами налагодила мир з Галичем. Близько 1165 р. імператор Мануїл прислав за Андроником двох митрополитів. Ярослав разом з Андроником відрядив до Константинополя посольство на чолі з єпископом Кузьмою. Син Гейзи II Іштван І (1162—1173) вів боротьбу з Візантією, зберігав союз з Волинню та продовжував зближення з Галичем. Волинські дружинники воювали в угорському війську проти Візантії. Виник план одруження короля на дочці Осмомисла, яка 1164 р. їздила до Угорщини. Проте візантійській дипломатії вдалося розладнати цей шлюб.

Але новий король Бела III був налаштований провізантійськи й 1186 р. ув’язнив у фортеці Бранчево свою матір Євфросинію Мстиславівну, а згодом вислав її до Візантії.

1188 р. частина галицьких бояр, вигнавши Олега Ярославича, запросила на стіл Володимира. Проте він швидко був вигнаний Романом Мстиславичем й утік до Угорщини. Угорський король Бела III вирішив скористатися цим для втручання, з великим військом вдерся до Галичини і захопив столицю. Іноземна влада викликала опір галичан. Бела III не почував себе тут спокійно, очікуючи нападу волинських військ. Він направив листа до одного з дуумвірів — Святослава Всеволодовича, щоб прислав йому свого сина. Гліб Святославич відбув до короля. Про цей таємний договір дізнався другий співправитель Рюрик Ростиславич (тесть Романа) й обурено вимагав пояснень у Святослава, який порушив договір («соступил еси ряду»). Почалася суперечка великих князів за Галич.

У цей час син Берладника Ростислав зробив спробу відбити Галич у королевича Андрія. Проте галицькі війська залишились на боці короля. Сам Ростислав поранений потрапив у полон, де був забитий уграми. У Галичі вибухнуло антиугорське повстання. Цим скористався Володимир Ярославич. Йому 1190 р. пощастило втекти з вежі, де його тримали угорці, й прибути до двору Фрідріха І Барбароси. За підтримки імператора у Польщі він вигнав Андрія й зайняв батьківський стіл. Так закінчилась перша спроба угорських феодалів завоювати галицькі землі.

З того часу вони стали постійним об’єктом зазіхань Угорщини. Так, вона скористалася ослабленням Галицько-Волинського князівства після смерті Романа Мстиславича. Підтримуючи Звенигородського князя Романа, що недовго сидів у Галичі, Угорщина ввела туди свої війська. 1210 р. Галич зайняв палатин Бенедикт Бор, захопивши князя «бани мыющася». Палатин Бор «бе томитель боярам и гражаном» й православному духівництву. Ці утиски викликали широкий опір, який очолили Ігоровичі. 1211 р. їм вдалося вигнати угорські війська й зайняти князівські столи на Галичині. Багато бояр, прихильників угорців, було покарано на смерть (500 за літописом), а багатьох вигнали.

Бояри Судислав та Володислав отримали у короля Андрія ІІ сильне військо, а для юридичного прикриття їм надали законного «отчича» Галицького князівства — десятилітнього Данила. Угорські та боярські війська захопили Перемишль, Звенигород та Галич й оголосили князем Данила, хоч його номінальна роль цілком зрозуміла. На цьому акті інтронізації була присутня княгиня Анна та представники Волині. Бояри викупили за велику суму двох Ігоровичів з угорського полону й повісили їх «мьсти ради». Цей винятковий для давньоруської історії акт страти князів свідчить як про силу галицького боярства, так і про жорстокість боротьби, що розгорнулася в Галичині.

Бояри збирались правити у Галичі самі, але реальної влади домагалася й княгиня Анна. Верховним суддею виступив угорський король. Андрій II привів війська під Галич й схопив бояр та конфіскував їхнє майно. Проте княгиня не змогла втриматись при владі і знову втекла до Угорщини. З угорським військом повернувся боярин Володислав, який 1213 р. захопив Галич й став князювати («седе на столе»). Це також надзвичайний факт давньоруської історії.

Мала Польща, яка сама не могла захопити Галичину, запропонувала Угорщині підкорити її спільно. Лешко звернувся до Андрія II з пропозицією: «Не єсть лѣпо боярину княжити въ Галичи, но прими дщерь мою за сына своего Коломана и посади и в Галичи»[811]. У 1214 р. такий договір був укладений у м. Сепеші. Трирічну дочку Лешка повинні були заручити з п’ятирічним Коломаном (Кальманом). Кальман був посаджений у Галичі під охороною військ Бенедикта Бора. Західна Галичина з Перемишлем відійшла до Польщі.

Польща з Угорщиною відкрито приступили до захоплення Галицької землі. Активно підтримувала цю політику папська курія, вимагаючи підкорення церкви Риму або прийняття унії.

У 1215 р. Кальмана було короновано на Галич. Літопис відзначав: «Король угорский посади сына своего в Галиче, а епископа и попы изгна из церкви, а свои попы приведе латинские на службу»[812]. Проте цього ж року почалося загальне повстання проти загарбників. Лешко не став допомагати угорцям, які перед тим відібрали у нього Перемишль. Більше того, він запросив на галицький стіл свого дядю з Новгорода — Мстислава Мстиславича Удатного.

Війна в Галичині продовжувалася кілька років. Мстислав повністю розгромив угорські війська й до 1219 р. остаточно оволодів Галицьким князівством. Воєвода Бенедикт Бор разом з королевичем Коломаном, боярином Судиславом втекли до Угорщини.

Молодий Данило Романович активними діями повернув Берестя разом з іншими забузькими волостями. У Бересті став княжити Василько.

Лешко поновив союз з Угорщиною, відмовившись від Західної Галичини. Новий наступ угро-польських військ виявив слабкість становища Мстислава. Незважаючи на допомогу інших руських загонів, він втратив Галич та Перемишль.

Галич знову потрапив під угорську владу, княжити посадили Кальмана.