Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Зростання самостійності Галича зумовило зміни на русько-візантійському кордоні на Дунаї, що традиційно був підпорядкований Києву. Тепер Київ (разом з Черніговом) підтримував місцевого князя Івана Берладника, який намагався вивести своє князівство з-під влади Галича. Проте уперта боротьба завершилася виходом Берлада зі складу підвладних Києву земель.

Наступний великий князь київський Мстислав Ізяславич продовжував зберігати мир з Візантією, оберігав торгові шляхи. Церква підтримувала його у боротьбі проти суздальців.

Становище Візантії в останній чверті XII ст. було хитке. Загрози турок-сельджуків та хрестоносців були реальні. Зростала економічна й політична могутність Венеції та Генуї, що витискували економічно Візантію із західних регіонів. На цьому тлі зрозумілим стає зростаюче значення для Візантії допомоги Русі проти половців, болгар чи угрів. Митрополити підштовхували руських князів виступати проти суперників імперії, наприклад Святослава Всеволодовича та Рюрика Ростиславича на похід проти Угорщини. У 1194 р. до Києва прибуло посольство з Візантії сватати онуку Святослава Євфимію Глібівну «за цесаревича», вірогідно Олексія, сина імператора Ісаака Ангела.

Падіння 1204 р. Візантійської імперії призвело до корінних змін у русько-грецьких відносинах. З утворенням Латинської імперії функції Константинополя взяла на себе Нікея, куди перемістилися патріархія, уряд. Виникла Нікейська імперія. Оскільки київський митрополит також був греком з Нікеї, то під час латинського наступу на заході та турок на сході руські князівства підтримували дружні стосунки з Нікеєю.

Після смерті Мстислава Великого стосунки з Польщею, точніше з польськими князівствами (адже там також панувала феодальна роздробленість), здійснювалися через сусідню Волинь. Польські феодали мали свої інтереси на Волині й боялися зростання її сили. Союзницькі відносини з Волинню змінювались підтримкою її ворогів (Галича або Чернігова). Різні руські угруповання підтримували певні польські феодальні коаліції. Причому, що характерно для феодалізму, склад та кількість цих угруповань швидко змінювалися.

Так, Владислав II був союзником Всеволода Ольговича. 1149 р. союз був скріплений шлюбом Звінислави Всеволодівни з сином Владислава II Болеславом Високим. Краківський князь отримав військову підтримку з Русі проти своїх братів. У галицькому поході Всеволода (1144 р.) брали участь війська Владислава II.

1145 р. війська Ігоря та Святослава Ольговичів знов допомагали Владиславу II. Ці дії завершилися миром й зустріччю з суперниками Владислава — мазовецьким князем Болеславом IV Кудрявим та великопольським Мешком III Старим. Князі «поклонистася Игореви с братьею его и целовавъше крест межи собою». Владислав дістав чотири міста, а Ігор — Визну, важливий пункт колонізації Пруссії[809]. Весь шлях до неї опинився у руках великого князя київського.

Перехід київського столу до волинського князя Ізяслава зумовив зміцнення його союзу з опонентами Владислава II. Він підтримав Болеслава IV у його боротьбі з Німеччиною й сам отримував його допомогу. Династичні зв’язки були посилені шлюбом Мстислава Ізяславича з Агнешкою, сестрою Болеславичів, та Мешка III з Євдокією Ізяславною. Проте в похід проти Галича поляки допомоги не дали. Адже їхня боротьба з Владиславом II не була закінчена, та й посилення Волині за рахунок Галичини їх не дуже влаштовувало.

Волинсько-польські дружні відносини продовжувалися і після смерті Ізяслава. Коли Юрій Довгорукий з Ярославом Галицьким напали на Луцьк, то Мстислав звернувся за допомогою до Польщі. Галицький князь Ярослав Осмомисл з часом налагодив союзні стосунки з Волинню та Польщею, видав свою дочку за сина Мешка III познанського князя Одона. Поляки допомагали йому у боротьбі з Іваном Берладником.

Незважаючи на різні феодальні суперечки та конфлікти, в цілому відносини Галичини та Волині з Малопольщею залишалися дружніми. У Польщі знайшли притулок опозиційні Ярославу Осмомислу бояри на чолі з його сином Володимиром. Саме з Польщі бояри змогли домогтися від Ярослава арешту його улюбленого сина Олега та прилюдного спалення Насті (незаконної дружини князя). У наступному конфлікті поляки вже допомогли Ярославу в його боротьбі з сином.

Краківський правитель Казимир II Справедливий (1177—1194) 1163 р. одружився з дочкою Ростислава Мстиславича. А його дочка вийшла заміж за сина великого князя Святослава Всеволодовича — Всеволода Чермного, майбутнього великого князя київського. Ці династичні шлюби свідчать про зв’язки з Києвом та династією Ольговичів.

Після смерті Осмомисла та загострення політичної боротьби у Галичині зростають роль волинського князя Романа Мстиславича та роль Польщі у місцевій політиці. Роман намагається об’єднати Волинь та Галич, чому активно протидіє Угорщина. Князь не здобув Галича, але втратив місто Володимир і змушений був шукати допомоги у Польщі. Проте повернути Володимир допоміг йому Рюрик Ростиславич, а не поляки.

Коли Мешко Старий захопив 1191 р. Краків, Казимир знайшов традиційну підтримку на Волині. Йому на допомогу виступили Роман та Всеволод з Белза. Союз Волині та Малої Польщі проявився у спільній прибалтійській політиці, походах на ятвягів.

У 1195 р. виникає загроза Кракову з боку великопольського князя Мешка III. Наступник на краківському столі син Казимира Лешко закликав на допомогу Романа. Оцінка битви на річці Мозгаві у джерелах суперечлива. Руський літопис вважає, що «победи Межька Романа», а польський хроніст Вінцентій Кадлубек пише, що запекла битва не мала переможця. Проте політичні наслідки були позитивні для Казимировичів, які зміцнили свої позиції у Малій Польщі.

Після смерті 1199 р. Володимира Ярославича вакантний галицький стіл, незважаючи на опір місцевого боярства, зайняв Роман, об’єднавши два князівства. Сила та вплив Галицько-Волинського князівства значно зростають. Але смерть Романа під Завихвостом 1205 р. перервала успішну діяльність вдалого дипломата й полководця. Причина конфлікту Романа зі своїми колишніми союзниками Лешком та Конрадом не зовсім зрозуміла. Явних протиріч між ними не виявлено. Вірогідно, Роман був незадоволений посиленням польських князів, що виходили з-під його впливу, й мало місце підбурення проти нього з боку давнього суперника великопольського князя Владислава.

Після смерті Романа Лешко спробував захопити Волинь, але наштовхнувся на протидію Угорщини й змушений був повернутись додому. Феодальні усобиці призвели до того, що княгиня Анна з малолітніми Данилом та Васильком знайшла притулок у Кракові. Галичина та Волинь потрапили під владу синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», які були запрошені місцевим боярством.

Опіка над княгинею з дітьми давала право Лешку на втручання у галицько-волинські справи. Було навіть укладено договір з Угорщиною про сфери впливу. У 1209 р. Лешко здійснив похід на Волинь і посадив у Володимирі своїх ставлеників Олександра та Інгваря, які змінювали один одного. Вдові Анні разом з Васильком було дано Белзьке князівство, яке вже 1213 р. знову було віднято. Олександр виконував повністю волю Лешка, погодився на захоплення поляками Берестя та інших побузьких міст.

Популярність Анни серед широких верств