Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Як ти себе почуваєш? - спитала Жазель, коли вони відійшли від будинку.

Дезіре знизала плечима.

- Нічого не болить?

- Руки. - похмуро промовила Химерниця.

Жазель зітхнула.

- Ми йдемо до будівельників. У них багато жінок, дівчат та дітей. Там буде тобі краще. Поки що так, а далі сама вирішиш.

Звісно, ​​Жазель розуміла, що вирішити Химерниця Зими вже нічого не в змозі. Але в такий спосіб вона хотіла її підтримати.

- У них дуже добрий та гостинний народ. І готують вони смачно. - сковтнула дівчина, згадуючи смак тих чудових страв.

Клерк намагалася не дивитися на Дезіре. Відразу з двох причин. Перша – щоб не бентежити дівчину. А друга — вона просто не могла винести виду її забрудненої в кров сорочки з відсіченими рукавами. Ще й обрубок правої руки при ходьбі так хитається... Жазель стиснула губи.

- А ще в них є шибки. Ну, це такі прозорі штуки, які мають бути там, де ви спідниці свої розвісили. - посміхнулася Жазель і зиркнула на Дезіре.

Жодної реакції. Воно й зрозуміло. До бараку будівельників лишилося сто кроків. Їх дівчата пройшли в тиші.

- О, моя дівчинко. Ти давно їла? - як завжди, Росіта всіх бачила з вікна.

- Добридень. Я не за цим. - усміхнулася дівчина у відбовідь. - Хотіла з вами поговорити.

- Ну, ну. Давай заходь, я на кухні.

Жазель відчинила двері, пропустила вперед Дезіре. Химерниця побачила перед собою ту саму маленьку жінку середнього віку, що колись окликала її на вулиці. Дезіре опустила голову.

- Росіто, це Дезіре. Химерниця Зими.

- Ох, дитинко, то це правда? Ходімо, приляжеш. Ти їла? Яке там їла, ті воїни ні про що інше і не думають, окрім, як про свою дурну війну. Ходімо, я покажу тобі, де ти спатимеш. У туалет хочеш? Катрін! Катрін! - крикнула Росіта.

Десь з глибини барака вибігла патлата усміхнена дівчинка років дванадцяти.

- Це Катрін. Вона тобі допомагатиме. - звернулася жінка до Химерниці Зими. - Катрін, це Химерниця Зими. Ти дбатимеш про неї. Ти та ще Олена. Наразі Химерницю треба зводити до туалету. Потім нагодувати. Тобі все ясно?

Дезіре стояла мовчки, опустивши погляд. Жазель було її щиро шкода. Але більше нічим допомогти вона не могла.

- Іди, дитино, ні про що не турбуйся, ми добре подбаємо про твою подругу.

Жазель кивнула головою, подивилася на Дезіре і несподівано для Химерниці стрімко і міцно обійняла її. Потім швидко відвернулася, щоб ніхто не бачив її мокрих очей і пішла. У цьому бараку, поруч із Росітою, Химерниця Зими зовсім не була схожа на ту могутню і смертоносну людину, яку вона знала раніше. Якщо Жазель так її шкода, то як же доводиться самій Дезіре? Дівчина зітхнула, витираючи очі. Краще їй цього не знати. Але одне вона усвідомлювала напевно — за неприступним кам'яним обличчям Химерниці ховалося багато чого.

Максуд стояв на стіні. Біля воріт. За сто метрів від нього розташувалися війська амаліонів. Вони іноді кричали щось у бік захисників фортеці чи показували якісь жести. Воїн пройшовся по стіні. Чемпіони і люди поводилися так, ніби ніякої смертельної небезпеки поряд і не було зовсім. Звичайні розмови. Посмішки. Все правильно. Кожен із них розумів, що вони зараз замкнені. Напевно, кожен уже змирився з тим, що може загинути. Як не дивно, але таке прийняття дає певну свободу думки та дій. Твоя голова стає вільною від переживань та хвилювань. Ти прийняв свою долю. І тепер хочеш віддати своє життя якомога дорожче. Якщо ворог прийде за тобою і переможе, то ти бодай станеш йому впоперек горла. Максуд зупинився. Скільки часу він вже сам? Воїн поглянув на Амайанту, що зависла в нього над плечем. Максуд пройшов уперед, кроків десять. Потім ще раз уперед. Щоразу Амайанта летіла за ним.

- Що з тобою? - спитав він, ставши так, щоб однаково далеко знаходиться від двох дозорців.

Вираз її обличчя змінився не одразу. За кілька секунд вона повернулася до нього.

- Ти щось казав?

- Так. Я спитав, що з тобою не так? - повторив своє запитання Максуд.

Амайанта знизала плечима. Воїн зітхнув і пошукав очима найближчі щаблі. Добре, що в цій фортеці їх було достатньо. Внизу до нього приєдналася Жазелізе. Звірові воїн показав, щоб той залишився. Максуд вибрав відокремлений куточок і попрямував туди.

- Ти теж бачиш, що з Амайантою щось відбувається? - спитав він у Жазелізе.

Та кивнула, перебуваючи ще під враженням від зустрічі з Дезіре.

- Відчепіться від мене. - махнула їм рукою дівчина у золоті, відвертаючись.

- Айя, що трапилося? Я повинен знати. Розкажи.

Вона мовчала. Воїн зітхнув.

- Гаразд. Тоді говоритиму я. - воїн насупився, намагаючись розібратися в дівчині в золотому. - Ти відчуваєш смуток. Сум. Розчарування. Ще… те почуття, яке виникає, коли ти розумієш, що твої мрії руйнуються.

Амайанта повільно покрутилась у повітрі навколо своєї осі поки її очі не опинилися навпроти його. Її погляд був серйозним. Вона оцінювально подивилася на воїна. Жазель підняла брови. То він все правильно сказав? Максуд міг так глибоко збагнути богиню? З одного погляду?

- Що ти можеш про це знати? Зневіра, зруйновані мрії… У тебе все завжди виходить. Озирнися навколо! Ти хотів, щоб сюди прийшов Азаніель? Він прийшов. Хотів, щоби вижила Сандрін? Вона жива. Ти зібрав армію. Ти маршал. Найголовніший у цій війні. - вона знову відвернулася. - Це ось та дівка зараз думає, що розуміє мене. Адже в неї мрії щодня руйнуються. Вона ніхто. І мрії у неї безглузді.

Жазель не образилася на ці слова. У неї склалося таке враження, що Амайанта їх видавлює з себе, щоб здаватися все тією ж дотепною і заведеною богинею, якою вона завжди була. Але щось тут було негаразд.

- Тобі погано. - впевнено заявила дівчина. - Кому ти ще зможеш про це розповісти, якщо не нам із Максудом?

- А навіщо мені взагалі комусь розповідати? - різко обернулася богиня, її залиті білим вогнем очі вперлися в дівчину.