Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У цей час прибігли діти, водночас прошмигнувши у хвіртку.
— Не потопчіть мою клумбу, маленькі розбійники! — вигукнув капітан Сміт, замахнувшись на них ціпком, у той час як вони сховались за його спину й стали кривлятися.
— Де білка, Пітер? — запитав Кастелл.
— Ми зігнали її з дерева, дідусю, оточили її на березі струмка, і там…
— Що — там? Спіймали ви її?
— Ні, дідусю. Коли нам видалось, що ми її вже спіймали, вона стрибнула у воду й попливла.
— Деякі люди в скрутному становищі чинили так само, — посміхнувшись, зауважив Кастелл, пригадавши одну річкову набережну.
— Це було нечесно! — невдоволено вигукнув хлопчик. — Білки не повинні плавати, і якщо я її зловлю, то посаджу до клітки.
— Я гадаю, що ця білка залишиться в лісі до кінця свого життя.
— Дідусю! Дідусю! — гукнула менша дівчинка, просунувши голову в хвіртку. — Сюди на конях їде багато люду. Такі гарні! Іди сюди, подивись!
Ця новина зацікавила старих джентльменів, бо не так багато людей приїжджало в Дедхем. У всякому разі, вони обидва підвелися, щоправда тяжко, і попрямували до хвіртки. Так, дитина мала рацію: за двісті ярдів од них рухалась велика кавалькада. Попереду на чудовому коні їхала висока, вродлива дама, зодягнута в чорний шовк, її обличчя прикривала чорна вуаль. Поруч з нею їхала інша дама, закутана так, немовби тутешній клімат для неї був дуже холодний. Між ними на поні їхав маленький гарний хлопчик. Слуги і служниці, чоловік шість чи вісім, величезний віз, навантажений речами. Його везли четверо великих фламандських коней, які й замикали процесію.
— Хто ж це? — придивляючись, вигукнув Кастелл.
Капітан Сміт теж поглянув і потягнув носом повітря, як він часто робив на палубі в туманний ранок.
— По-моєму, пахне іспанцями, — заявив він, — а я не люблю цього запаху. Погляньте на їхній такелаж. Скажіть, хазяїне: кого вам нагадує це трищоглове судно з усіма його парусами?
Кастелл з сумнівом похитав головою.
— Я пригадую, — продовжував Сміт, — високу дівчину, прикрашену, неначе травневе дерево, яка бігла по білому піску під час поєдинку в Севільї… Авжеж, я забув, що вас там не було.
До них долинув гучний, дзвінкий голос, який наказав по-іспанськи комусь піти до будинку й довідатись, де тут ворота. Тут Кастелл одразу впізнав вершницю.
— Це Бетті! — вигукнув він. — Заприсягаюся бородою Авраама, це Бетті!
— Я теж так думаю, тільки не згадуйте Авраама, хазяїне. Він дуже небезпечний чоловік, цей Авраам, у християнських країнах. Кажіть — “заприсягаюся ключами святого Петра” чи “хворобами святого Павла”.
— Дитино, — звернувся Кастелл до однієї із своїх внучок, — біжи додому й перекажи мамі й тату, що приїхала Бетті і привезла з собою половину Іспанії. Ну, хутенько! І запам’ятай ім’я: Бетті.
Здивована дівчинка побігла, а Кастелл і Сміт пішли назустріч подорожнім.
— Чи не можемо ми вам допомогти, сеньйоро? — запитав Кастелл по-іспанськи.
— Маркіза Морелла, якщо вам завгодно… — почала вона теж по-іспанськи, потім несподівано продовжила по-англійськи: — Боже мій! Та це ж мій старий хазяїн, Джон Кастелл, з білою бородою замість чорної!
— Вона побіліла після того, як мене поголив святий цирульник у найсвятішій інквізиції, сказав Кастелл. — Ну, злазь же з цього коня, Бетті, дорога… прошу пробачення — благородна й високородна маркізо Морелла, — і поцілуй мене.
— Навіть двадцять разів, якщо побажаєте! — вигукнула Бетті, так стрімко падаючи з висоти в його обійми, що, коли б не могутня підтримка Сміта, вони обоє впали б на траву.
— Чиї це діти? — запитала Бетті, розцілувавши Кастелла й потиснувши руку Сміту. — Втім, нічого запитувати: у них очі моєї кузини і довгі носи, як у Пітера. Як вони? — заклопотано додала вона.
— Ти сама побачиш через одну-дві хвилини. Посилай своїх дітей і неси вантаж додому, хоч я не знаю, де вони там усі розмістяться, і ходімо з нами.
Бетті зволікала, бо вона розраховувала на ефект своїм тріумфальним в’їздом при повному параді. Та цієї хвилини з’явилися Маргарет і Пітер — Маргарет з дитиною на руках, і Пітер — худорлявий, з довгими руками й ногами, суворий з вигляду, але з добрими очима. Слідом за ними з’явилися слуги й маленька Маргарет.
Зчинилося справжнє стовпотворіння, що переривалось обіймами, та врешті-решт почет відправили в дім, вантаж теж занесли. За ними пішли діти разом з маленьким хлопчиком іспанського типу, з яким вони вже встигли подружити; залишилась Бетті і її закутана супутниця. Деякий час цю даму Пітер роздивлявся, немовби знайому.
Очевидно, вона помітила його зацікавленість, бо, немовби випадково, розіпнула одну з хусток, якими закривала обличчя, з-під неї сяйнуло одне ніжне око та краєчок щоки оливкового кольору. Тут Пітер одразу ж її впізнав.
— Як ви поживаєте, Інесо? — звернувся він, подаючи їй з усмішкою руку, бо справді радий був її бачити.
— Так, як може почуватися бідний подорожній у чужій та досить вологій країні, дон Пітер, — відповіла вона млосним голосом. — Та мене втішає, що я бачу перед собою давнього друга, якого я востаннє зустрічала в лавці одного булочника. Ви пам’ятаєте?
— Пам’ятаю! — вигукнув Пітер. — Це не те, що можна забути. Інесо, що сталося з отцем Енріко? Я чув декілька різних версій.
— Важко сказати щось певне, — відповіла Інеса, відкриваючи свої усміхнені червоні вуста. — В старому мавританському замку, де розмістилася свята інквізиція, так багато таємниць, що неможливо полічити арештантів, якою б доброю не була інформація. Все, що я знаю, це те, що через нас у цього бідолахи почались неприємності. Викликала підозру його поведінка під час процесії, яку капітан, можливо, пам’ятає, і вона кивнула в бік Сміта. — Крім того, людині в його становищі було дуже небезпечно відвідувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет», після закриття браузера.