Читати книгу - "Присмак волі"

Тепер хлопці заспішили на дворище, бо було чути, як Меланка гукала їх, просячи допомогти по господарству. Господиня разом із хлопцями пішла в клуню, і вони побачили купу сухого гілляччя та окоренків.

— Беріть колун, а онде — сокира... Рубайте дрова для печі, зима ще тільки почалася!

Андрій із Яремою поскидали кожухи та заходилися працювати. Руки знудьгувалися за такою працею, і хлопці гупали, поки не настали сутінки. За клунею височіла чималенька купа дрівець, і задоволені своєю працею козаки пішли до хати. Де-не-де також іще гупали сокири, і з усіх димарів клубочився дим.

— Не лише ми з тобою дрівця заготовляємо. Чуєш, як працюють наші!.. Тепер не померзнемо.

Так перемовляючись, хлопці зайшли до хатини, і Ярема звернувся до Ольги:

— Бачиш, дівчино, я не тільки гарний, а ще й роботящий. Якщо б нам випало хоч три дні побути з вами, до весни мали б дрова.

Тут Ольга не змогла втриматись від сміху і відповіла, зиркнувши на Віктора:

— А як на мене — хоч і до весни живіть... Ми вас іще й ткати навчимо. Хочеш? Знімай кожушину, будеш гарним помічником, а не тільки козаком.

Тут уже сміялися всі, і хлопці, роздягнувшись, дійсно стали допомагати Ользі ткати рядно. Віктор присів біля дівчини, а та учтиво трішки відсунулась від нього вбік. Ольга сиділа в теплому кептарику, обрамленому з боків гарною оздобою, і в чорного кольору запасці, яка закривала її коліна, що принадно випирали двома опуклими гірками.

Мало-помалу Ольга призвичаїлася і вже не поглядала сердито на Віктора, коли той не так переплітав пряжу, а за короткий час уже обоє приязно посміхались і торкалися одне одного кінчиками пальців. Дівчина посміхалася і не шарпалася, злякано позираючи на матір.

Андрій також не ледарював у цей довгий зимовий вечір. Намотав на прядці клубки вовни, і вони лежали побіля нього, немов кругленькі гарбузи. А Меланка, побачивши вже до десятка клубків, зупинила старання Андрія.

Спати їх з Яремою поклали на дощаний піл, і вони швидко полягали поряд і дружньо заснули під доглядом Меланки. Усміхнувшись, глянула на хлопців, які міцно спали, і перехрестила їх.

Так щасливо та безтурботно козаки пробули ще один день і ніч у хатині Меланки, а на третій день зранку по вулицях уже їздили вістові та закликали козаків на збір побіля церкви, бо ж військо мало йти далі.

Усі в хаті метушилися, немов бджоли у вулику. Хлопці були заклопотані збиранням, а Ольга не знала, куди себе подіти. Вона весь час намагалася чимось допомогти Вікторові, а той, сумний та розшарілий, поривався щось їй сказати, та при матері не наважувався. Здогадавшись, Андрій першим вийшов із хати, і за ним вискочила Меланка: треба було виводити коней.

Скакуни вже стояли, очікуючи своїх господарів, і коли з хати кулею вилетів Ярема, хлопці нарешті всілися на них і, помахавши на прощання гостинним жінкам, виїхали з двору.

Майдан побіля храму аж кишів козаками, які знудьгувалися за своїми кіньми, товаришами та походами. Побіля Макара Пилипенка зібралася майже вся десятка, і хлопці один поперед одного розповідали про свої пригоди на постої в місті.

Підлужний, підійшовши до Макара, подав руку для привітання. Вони обнялися.

— Пане десятнику, схоже, сьогодні вирушимо на Чигирин,— зауважив Андрій.

Макар Пилипенко підкрутив вуса і якось загадково промовив:

— Усе військо піде далі, а у нас інший шлях...

А тоді із сяючою посмішкою вже тихіше додав:

— Наша сотня, Андрію, сьогодні повертає на Київ. Ми за гетьманом — як нитка за голкою... Тож тримайся!

Андрій нічого не зрозумів із Макарових слів, єдине, що затямив: походу на Січ не буде, а вони вирушають на Київ, де зараз перебуває гетьман.

Незабаром з’явився Петро Гусак, і десятники, покрикуючи на козаків, повели сотню у напрямку Києва. Чимало вояків нерозуміюче поглядали на своїх десятників. За містом Петро зупинив сотню і оголосив, що вони йдуть до Києва, а там віллються у гетьманський полк. Деякі козаки жалкували з цього приводу, бо ж на зимові холоди та святки сподівалися бути у своїх зимівниках, проте більшість схвально загула, маючи надію перезимувати в Києві у добротному житлі.

Андрій із невеселими думками їхав позаду Яреми, який відчував тугу по Ользі, що за ці дні запала йому в душу. Коли зупинилися на короткий перепочинок, до них приблизився Макар і весело промовив:

— А чого це мої козаки засмутилися? Побачите Київ, то забудете свій сум!

Хлопці нічого йому на ті закиди не відповіли, і десятник відчепився, скрушно помотавши головою.

Андрієві хотілося під рівномірну ходу Орлика снити тільки про домівку. Як тяжко було на серці від усвідомлення того, що нескоро він обійме дружину та рідного синочка! Він весь час здригався, коли уявляв беззахисність своєї родини перед кожним зайдою, який може принести у його дім біду.

Настав час ночівлі, і сотник радісним голосом подав наказ спішитися побіля якогось поселення, що сховалося у вибалку. Козаки роз’їхалися десятками в пошуках постою. Макар хутко повів своїх нижче, у вибалок. Нагледівши дві хатини, з димарів яких стовпом ішов дим, оголосив хлопцям, що тут вони й зупиняться. Тільки-но наблизились до дверей, як господар, чоловік уже похилого віку, вийшов і, показавши рукою праворуч, вигукнув: