Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Та який же я руський, я з-під Полтави.

— Іване Карповичу, я з Катеринослава — і що? Всі ми руські люди! І зараз кожен патріот Росії мусить стати до боротьби за її майбутнє! До цього закликаю і вас. Не вимагаю відповіді просто зараз. Подумайте, прислухайтеся до свого патріотичного серця.

Я кивнув. Але думати не збирався. Не хотів я мати жодних справ із урядом. Хоч із тимчасовим, хоч із довічним.

— Я так розумію, у вас є ще якісь справи. Але коли будете повертатися до Росії, обов’язково заїдьте до Петрограда. І ставайте до роботи. Треба зберегти Росію, не дати ворогу знищити наше Отєчєство! — У Сільванського аж сльози на очах виступили. А я був байдужий до його слів.

Пароплав став на рейді. З порту до нас виплив човен, куди ми з Борисом пересіли, перед тим з усіма попрощавшись. Невдовзі зійшли на берег, щоб зробити останню, як я сподівався, справу в цій подорожі. Моніка була близько, але зараз я більше думав про її покійну матір.

 Сіракузах ми одразу поїхали на цвинтар за містом. Борис відпустив візника і поскаржився на місцеву італійську, яку погано розумів. Ми пройшли цвинтарем попід високими деревами. Я прямував до добре помітної скелі на його краю. Біля скелі виднілися руїни склепу, до стіни якого було криво прибито металеву табличку з розгонистим написом фарбою.

— Що тут написано? — спитав я у Бориса. Той роздивився.

— Здається, якісь лайки. Про жінку. Тут похована, була дуже погана. А потім її тіло викинули. Здається, так. Що з вами, Іване Карповичу?

— Нічого.

— Ви аж побіліли весь. Вам погано? Може, треба до лікаря?

— Ні. — Я присів, посидів, трохи заспокоївся.

— Іване Карповичу, це, звісно, не моя справа, але мені цікаво, для чого ми сюди приїхали?

— Побачиш.

— Добре.

Ми ще посиділи.

— Знайди, будь ласка, доглядача цвинтаря. Хочу з ним побалакати.

— Зараз.

Борис пішов, а я сидів і дивився на руїни склепу. Потім на скелю, яка нависала над ними. Склеп стояв у природному заглибленні під самою скелею, яка була наче великим монументом. Обійшов довкола, знайшов, де можна залізти нагору. Видерся, подивився. Висота була метрів двадцять. Лани, сади, вже все зелене. Рай на землі. Ну, так я собі Італію і уявляв. Помітив, що Борис іде з якимось чоловіком, і спустився до них.

— Іване Карповичу, його звуть Джованні, він помічник доглядача, — сказав Борис і кивнув на чоловіка, невисокого, худого, смаглявого, з густим мереживом зморщок на обличчі.

— Спитай, чи довго він тут працює.

— Двадцять чотири роки.

— Що тут було? — я кивнув на руїни склепу.

— Тут були поховані місцеві землевласники. Пани Велліні. Вони володіли багатьма землями на північ від Сіракуз, — пояснив доглядач, Борис перекладав.

— І що сталося? Чому склеп зруйновано? — спитав я. Доглядач скривився, замахав руками, мовляв, не хоче говорити. Я взяв гаманець. Італійських грошей у нас не було, я показав франки. Дав одну купюру доглядачу. Той охоче її взяв, сховав, озирнувся.

— Він просить нікому не розповідати про цю розмову, — сказав Борис.

— Ми скоро відпливемо звідси назавжди, — заспокоїв я. — То що сталося?

— Одного разу до Велліні прийшли люди з родини Вергу. Це дуже небезпечні люди. Вони з Рагузи, але весь південь Сицилії боїться їх. Люди з родини Вергу вимагали платити їм. Монсеньйор Велліні відмовився. Він був гордий, він мав зв’язки у Римі, просто звернувся до армії. Кількох людей із родини Вергу арештували і відвезли в Палермо, щоб судити. Тоді родина Вергу надіслала своїх... кого? — перепитав Борис. — А, бійців. І вони спалили маєток Велліні, вбили сеньйора та сеньйориту, а також двох синів. А доньку, ще дівчинку, викрали і продали кудись. Вони дуже жорстокі, ці Вергу. — Доглядач майже перейшов на шепіт і помітно хвилювався.

— Чому склеп зруйнований?

— Склеп був цілий. Луїджі Вергу, головний у родині, казав, що не воює з покійниками. Минуло багато років. А потім несподівано приїхала донька панів Велліні. Ніхто не знав, що це вона, — просто якась красуня приїхала до Рагузи і вбила дона Луїджі, одного з його синів, а також кількох охоронців. Потім спробувала втекти. Їй майже вдалося, вона була в чоловічому одязі, навіть бороду наклеїла. Однак візник помітив довге пасмо, що вилізло з-під кашкета. Коли Вергу стали шукати жінку, візник розповів про підозрілого пасажира. Дівчину оточили тут, у Сіракузах. Вона відстрілювалася до останнього. Серед білого дня тривав бій. Поліція не звертала уваги. Поліція завжди не звертає уваги на справи родини Вергу. Кінець кінцем бійці змогли застрелити дівчину. Хотіли забрати тіло, однак у порту стояв військовий корабель, капітан якого знав монсеньйора Велліні. Він послав два десятки озброєних матросів, які відбили тіло бідолахи. Її поховали з почестями. Приїздив якийсь офіцер із півночі, казав, що у вбитої залишилася дитина. Ізабеллу — дівчину звали Ізабелла — поховали у фамільному склепі, поруч із батьками.